Я стою біля вузького коридору шпиталю в Одесі. Позаду мене — тиша, лише ряди ліжок із пораненими. Переді мною — чоловіки, які ще вчора стояли на передовій. Сьогодні вони тут. Тілом поранені, але духом незламні… Серед них читає спокійну молитву — священник Володимир Кузнецов, військовий капелан, який прийшов не з чернечої келії чи спокійного храму — він тут, серед наших: у шпиталях, на передку, там де війна перетворюється на спосіб життя і боротьби за життя.
У руках у отця Володимира — список із іконою, привезеною з Гори Афон: образ Богородиці «Заступниця». Ця ікона — не просто красива картина, це не релігійний предмет. Для тих, хто втратив побратима, хто бачив вибухи фпвішек, хто знає, що таке ніч без сну і води — вона стає знаком надії, обіцянкою захисту і заступництва…
Буття капелана на фронті
Коли я вперше побачив отця Володимира, він саме шепотів молитву над маленькою групою поранених. Він стояв тихо, але не заради жалобного суму. Він — голос, твердість, провідник. Його церковна ряса — не декоративна, вона з шевроном, вона зі слідами крові й сліз.
Він говорив просто: «Тут не лише тіло поранене. Дух наш теж поранений. Без віри — слабкість. Без надії — капітуляція. Ми молимось не тільки за те, щоб тіло стало здоровим. Ми молимось, щоб душа не зламалась».
Я бачив, як він підходить до хлопця, на інвалідному візку, і тихо кладе руку на його плече. Не абстрактні слова. Реальна підтримка. «Ти не сам. Ми — Україна і з нами Бог». І він щодня демонструє це діями та молитвами.
Такими — серед шуму сирен, скреготу каталок, запаху ліків і кроків медсестер — капелан стає тилом і форпостом в одному. Бо коли тіло поранено — треба медична операція. Але коли дух поранено — потрібна віра, потрібна справжня підтримка.
Ікона «Заступниця» з Афону
Серед всіх цих подій ікона Арсаньетиса «Заступниця» приходить як символ. На Горі Афон — духовному центрі православ’я, місці, де монахи десятиліттями живуть заради молитви і покаяння. Серед ікон Афону — одну з називають Arsaniotissa (іноді «Арсаньєттас», «Арсаніотіса») — ікону Пресвятої Богородиці, яка настільки шанована, що її називають «Та, що відповідає», «Та, що заступається». Це саме образ, про який отець Володимир говорив на молебні, коли тримав у руках список ікони, освяченої на Афоні. Ця ікона — не просто зображення. Вона — ворота до небес. Вона — благословення для тих, хто втомився від війни. Для тих, хто спить на жорсткому ліжку шпиталю. Для тих, хто втратив товариша. Для матерів, які чекають… Вона — надія, що проростає навіть під обстрілами. І суть її така: Богородиця не лиш молиться за нас. Вона — заступниця. Вона — щит. Вона — та, хто стоїть між нами і темрявою. Коли я бачив, як поранений солдат піднімає погляд і бачить образ — в його очах не лише біль, але і відлуння віри.
Протистояння ворогам — без компромісів
І поки ми, українці, стоїмо тут, слід пам’ятати: ворог не лише штампує танки. Ворог намагається зламати дух. Російські окупанти — вони прийшли не просто з артилерією, вони прийшли з брехнею, з ненавистю, з амбіціями. Але тут, на передовій, у палатах шпиталів, є інше: правда. Є віра. Є людська гідність.
І отець Володимир — він не дозволяє нам здаватися. Він благословляє бійців, і не просто благословляє — він дає їм зброю духовну. Ікона «Заступниця» — теж зброя. Не для вбивства, а для захисту, для зцілення, для воскресіння духу.
«Коли ми падаємо — Богородиця піднімає. Коли ми втрачаємо — вона заступається. Коли ворог приходить — вона нас тримає». — ці слова капелана звучать і серед стін шпиталю, і на лінії фронту – каже він. Не можна дозволити ворогові — зламати нас. Не можна дозволити йому — відняти у нас надію. Бо надія — сильніша за снаряд. Віра — міцніша за бетон.
Лірична тиша й сурова правда
Коли я виходив із шпиталю в Одесі, позаду мене світило листопалове сонячко і лагідно плескали хвилі, цього прекрасного і колись веселого міста, пораненого рашиськими шахедами… І отець Володимир стояв на порозі, як страж. Він промовив: «Ми не просто лікуємо тіла. Ми лікуємо душі. Бо коли душа здорова — тіло зцілить.»
Це не просто слова журналіста. Це — репортаж із передової духовного фронту. І коли стіни палати хитаються від бою за життя — там, серед аптечок і гіпсових пов’язок, народжується справжня міцність: українська. Коли війна ламає, Богородиця піднімає. Коли ворог нас боїться — значить, ми на правильному шляху.
Тут я вперше побачив, як святий образ з Афону захищає Україну, ця Ікона прийшла аби бути разом із нами. Щоб бути з тими, хто бореться, з тими, хто виживає, з тими, хто перемагатиме.
І ми переможемо — не лише зброєю, а й вірою. Бо тут — наша земля. І образ «Заступниці» — серед нас.
Олег Спорников. Одеса – Київ. За сприяння Фундації “Чинність закону“
Р.S. У той день, коли я повертався до Києва з Одеси, дорога здавалася тихою. Але в ту ж ніч — з 13 на 14 листопада 2025 року — російська мразота знову вдарила по нашій столиці. Вдарила, як завжди — підло, у темряві, у сон людський, у життя беззбройних. Загинули люди. Мирні кияни. Наші з вами брати й сестри. Ті, що просто хотіли спати, прокинутись, піти на роботу, обійняти дітей. Але московська наволоч не має серця, не має обличчя. Вона не воює — вона нищить. І знову, серед диму і уламків, наші рятувальники дістають тих, хто вчора ще жив. Київ… місто, що стоїть понад тисячу років, коли москви ще не існувало навіть серед боліт. Місто, яке вистояло під монголами, під німцями, під імперіями — стоїть і зараз. І стоятиме. Бо не може зламатися те, що побудоване на правді, на вірі, на любові до землі своєї.
