Лонгрід про мистецтво, долю й внутрішню свободу української художниці, яка втратила дім у Криму, але створила новий — у фарбах, світлі й волонтерстві.
Є люди, чия доля сама по собі перетворюється на мистецький сюжет. Є митці, у яких кожен мазок — не лише колір, а й подих світу. І є Ніна Теренько — художниця, чия творчість народжена з глибокої втрати, внутрішньої сили й любові до України, яка вміє проростати навіть на руїнах.
Її історія починається там, де для багатьох закінчувався мирний світ.
2014 рік, Крим. Півострів, що став раною, болем і символом особистої драми в житті мільйонів людей, і вона все чекала на повернення і сподівалась… Коли ж почалася повномасштабна російська агресія, Ніна зрозуміла: залишатися — означає зрадити себе. І вона поїхала. Не знаючи, що буде далі. Не маючи жодної опори, окрім віри.
Не маючи дому, окрім власного серця. Її дорога привела до Одеси — міста, що притягує тих, хто вміє чути ритм моря й відчувати вітер як голос свободи. Тут, на березі Чорного моря, вона знову взяла до рук пензлі. І, здається, саме море першими зрозуміло її біль.
“Картина повинна дихати. І дихати за двох — і за художника, і за того, хто втрачав надію”, — каже Ніна Теренько.
МОРЕ, ЯКЕ ПАМ’ЯТАЄ ВСЕ
Картини Ніни Теренько не просто зображують море — вони його переживають.
Її мазок живе власним життям: він густий, рельєфний, ніби вихоплений з бурі. Фарба лягає так, наче хвиля сама обрала напрям, а світло — власний шлях крізь темряву.
На одному полотні — Ластівчине гніздо з українським прапором. Це не просто краєвид, це заява. Пам’ять. Відповідь тим, хто хотів стерти Крим із українського серця.
Ніна не дозволяє цьому статися. Вона пише так, як живе: пристрасно, неспокійно, чесно. І в кожному її морському пейзажі — не лише хвилі, а й шрами. Але це шрами, які світяться. Її нічні морські картини — це зовсім інша історія. Світло маяка, що пробивається крізь темний простір, нагадує про те, що навіть у найгустішій пітьмі є напрямок. Це — метафора. Це — її особиста правда.
КВІТИ, ЯКІ НЕ ЗНАЮТЬ ВТОМИ
Її натюрморти — це вибухи кольору, які нагадують про те, що життя продовжується навіть тоді, коли світ здається надломленим. Квіти в Ніни — не про тендітність. Вони про характер. Про тиху стійкість — ту, яку суспільство зазвичай недооцінює, але яка тримає країну у найважчі часи.
Ці букети ніби вперто кажуть:
“Ми знову розквітнемо”.
І кажуть це від імені всіх українських жінок, які пройшли крізь війну й не втратили здатності любити.
МАСТЕРНЯ, ДЕ ЗБРОЯ СТАЄ СИМВОЛОМ
Одеса подарувала Ніні не лише нове небо і нове море. Вона подарувала їй нову місію. Коли росія почала повномасштабне вторгнення у 2022 році, Ніна, як і тисячі українців, не змогла стояти осторонь. Вона почала волонтерити у шпиталі. Зустрічала поранених, приносила їм теплі речі, малювала їм маленькі картини, які вони забирали з собою на фронт — як талісмани. А потім з’явилася інша ідея — абсолютно унікальна.
Художній розпис гільз -Метал, народжений у війні, стає в її руках іконою надії. Вона перетворює важкі, холодні, смертоносні циліндри на живі образи — дітей у вишиванках, жінок-берегинь, дівчат з весняним цвітом, українських солдатів.
Гільзи стають оберегами, історіями, символами. Деякі з них потрапляють у колекції, деякі — на благодійні аукціони, деякі — повертаються до військових. Одна з її гільз потрапила до рук командувача Залужного: і це не про славу, а про довіру.
Про те, що мистецтво теж воює.
“Кожна гільза — це вчорашня смерть. Але я хочу, щоб вона стала завтрашньою надією”, — говорить Ніна.
ВОЛОНТЕРКА, ЯКА МАЛЮЄ СВІТЛОМ
Про Ніну часто кажуть: “вона художниця”. Насправді — вона більше. Вона — людина, яка лікує кольором. Яка вміє заговорити біль мазком. Яка приходить у шпиталь не тому, що так треба, а тому, що не може інакше. Її творчість — це не спроба втекти від війни.
Це спосіб перемогти її всередині себе. І допомогти іншим перемагати її щодня.
МИСТЕЦТВО, ЩО ВИПЕРЕДЖАЄ МАЙБУТНЄ
У часи війни ми вперше по-справжньому зрозуміли, що мистецтво — не прикраса.
Це зброя.
Це терапія.
Це пам’ять.
Це голос, який не можна заглушити вибухами.
Ніна Теренько — з тих митців, що творять не лише полотна, а й нову українську реальність. У кожній її роботі — країна, яку вона втратила (Крим), і країна, яку вона виборює разом з іншими (Україна). У кожному мазку — рух. У кожному кольорі — енергія.
У кожній гільзі — відповідь окупантам:
“Життя сильніше за смерть.
Світло сильніше за темряву.
Україна сильніша за війну.”
ПІСЛЯМОВА
Коли Ніна бере в руки пензель, світ стає трохи іншим — чеснішим, яскравішим, стійкішим. Її доля могла зламати. Але вона обрала інше — малювати. Жити. Лікувати. Перетворювати війну на мистецтво, а біль — на красу. І в цьому, мабуть, і є сенс української непокори.
ОЛЕГ СПОРНИКОВ. ОДЕСА-КИЇВ
Матеріал підготовлений за сприяння Волонтерського центру Фундації «Чинність закону»
ФОТО: ОЛЕГ СПОРНИКОВ І НАДАНІ НІНОЮ ТЕРЕНЬКО
Кавер фото: Картина Ніни Теренько
Картини авторства Ніни Теренько
