У листопаді ми згадуємо не просто історію. Ми згадуємо злочин, який і сьогодні прямо продовжується російськими ракетами, блокадами портів і спробами задушити Україну економічно. Голодомор 1932–1933 років був не «трагедією неврожаю» і не «спільним лихом народів СРСР», а цілеспрямованим геноцидом українців, спланованим і реалізованим радянським керівництвом у москві. Київщина — це та земля, де ця політика проявлялася найчіткіше.
Київщина на карті геноциду
За даними Національної книги пам’яті жертв Голодомору, тільки по Київській області укладено окремий том на понад 1300 сторінок — це тисячі прізвищ, сотні сіл і містечок, де люди помирали не від посухи, а від вилученого до зернини хліба.Дослідження про Голодомор на Київщині показують: регіон був одним із ключових об’єктів удару. Тут поєдналися кілька факторів:
- родючі землі й високі хлібозаготівельні плани;
- активний селянський спротив колективізації;
- близькість до столиці — Києва, де радянська влада особливо боялася будь-якого “українського націоналізму”
Саме тому села Київської області масово заносилися на «чорні дошки» — списки «саботажників», де блокували завезення будь-яких товарів, забороняли торгівлю, оточували село загородзагонами. Людей фактично брали в заручники й морили голодом.
Як убивали голодом
Класична схема виглядала так. Спочатку з села вибивали нереальні «плани хлібозаготівель». Коли хліба вже не залишалося, вилучали картоплю, квасолю, квашені овочі, сушені яблука — усе, що могло підтримати життя. Окремі документи та справи з архівів МВС України показують, як у селян Київщини вилучали «надлишки» навіть у голодуючих родинах — мішок картоплі чи кілька кілограмів зерна ставали підставою для кримінальної справи. Паралельно діяла заборона виїзду: постановами з Москви у січні 1933 року був закритий виїзд селян із України та Кубані до росії та інших регіонів СРСР. Це означало одне: людям не дали шанс урятуватися, покинути приречені села. Київ і обласні центри при цьому отримували «продовольче забезпечення» — аби картинка для іноземних журналістів і дипломатів виглядала відносно «нормальною». Села ж Київщини вимирали цілими вулицями.
Сьогодні електронні карти й цифрові архіви Голодомору фіксують сотні кримінальних справ по Києву й Київській області: від «розкрадання колгоспного майна» (фактично — спроба забрати жменю зерна) до випадків канібалізму, які радянська влада приховувала й засекречувала десятиліттями. Це не наслідок «стихійного лиха». Це наслідок політичного рішення кремля: зламати українське селянство як носія національної ідентичності й базу для майбутньої незалежної держави.
Голоси Київщини: коли історія говорить людськими голосами
Державний архів Київської області зібрав десятки спогадів селян Київщини. Свідчення Марії Паренюк із села Світильня Броварського району — одна із сотень історій, де чітко видно механіку геноциду. Вона згадує, як активісти ходили по хатах і забирали все їстівне, як люди їли лободу, кору дерев, падали просто на вулиці.
«Забрали все — зерно, буряки, картоплю. Мати плакала, благала лишити хоч мішечок, бо в хаті п’ятеро дітей. Нічого не лишили», — такі й подібні фрази повторюються в десятках свідчень по селах Броварщини, Бориспільщини, Макарівського й інших районів Київщини. У публікації «Вечірнього Києва» Софія Згубар, уродженка села Кийлів Бориспільського району, згадує, як їхня бідна родина виживала практично на межі: мати варила «балабухи» з мелених качанів кукурудзи, діти опухали від голоду, але сім’я як дивом вижила — на відміну від багатьох сусідів. Інша киянка, Валентина Букатарі, розповідає, як на Київщині в 1933-му помер її дід — 39-річний чоловік у розквіті сил, і двоє маленьких дядьків: одному було п’ять років, іншому — навіть року не виповнилося. В сусідніх родинах вимирали майже всі діти. Ці голоси об’єднує одне: всюди звучить слово «забрали». Не «не вродило», не «посуха», а — забрали. Це й є головний доказ: Голодомор був актом насильства, а не природною катастрофою.
Сьогодні онлайн-карти свідчень та поховань, створені Національним музеєм Голодомору-геноциду, дозволяють побачити, як густо Київщина вкрита точками масової смерті: села, де кількість загиблих обчислюється сотнями, й безіменні могили на околицях.
російський почерк: від Голодомору до ракетних ударів по Україні
Важливо називати речі своїми іменами. Голодомор організували не якісь абстрактні «радянські органи», а конкретна держава — СРСР, ядром і правонаступницею якої є сучасна російська федерація. Саме з москви виходили накази про хлібозаготівельні плани, про заборону виїзду селян, про блокаду «неблагонадійних» регіонів, серед яких була й Київщина. Механізм дуже знайомий і сьогодні. Тоді — вилучення зерна, «чорні дошки», інформаційна блокада й заперечення голоду. Зараз — ракетні удари по енергоінфраструктурі, мінування полів, спроби зірвати зерновий коридор, пропагандистське брехунство про «відсутність української державності». Логіка одна: позбавити українців ресурсів, зламати волю до спротиву, змусити капітулювати. Не випадково, що саме російська влада десятиліттями заперечувала Голодомор як геноцид, а радянські спецслужби ще в 1980-х роках стежили за українською діаспорою, яка намагалася розповісти світові правду про голод в Україні й ламала радянську брехню.
Сьогодні, коли росія веде проти України відкриту загарбницьку війну, паралель із 1930-ми — не художній прийом. Це історична спадкоємність імперської політики: тоді — знищення селянського українства голодом, зараз — спроба знищити українську державу й ідентичність танками, бомбами, депортаціями дітей.
Пам’ять Київщини — як доказ і як зброя
Київщина сьогодні не лише оплакує свої села, які майже зникли у 1933-му, а й веде системну роботу з повернення імен. Пам’ятники жертвам Голодомору стоять у Києві, районних центрах і маленьких селах; їхній перелік, укладений на запит Українського інституту національної пам’яті, показує: це не «поодинокі випадки», а щільна мережа пам’яті, яка вкриває всю область. Томи Національної книги пам’яті, цифрові архіви, експедиції, що записують останніх живих свідків, — усе це не просто історичні проєкти. Це юридична й моральна база для майбутнього міжнародного трибуналу над комунізмом як системою й росією як її прямою спадкоємицею.
Для нас, людей Київщини й усієї України, ця пам’ять має ще одну вимірну функцію. Вона пояснює, чому ми не маємо права «втомитися від війни» чи погодитися на «мир будь-якою ціною». Бо вже був «мир» після Голодомору — мир на кістках, у якому заборонялося навіть згадувати про голод. І був «радянський порядок», що тримався на страху, доносах і мовчанні.
Сьогодні, коли ми запалюємо свічки пам’яті за мільйонами заморених українців, варто згадати й конкретну київську історію: село, де вимерла половина вулиці; родину, де лишилася одна дитина з семи; діда, що помер у 39, і немовля, яке не дожило до року. І усвідомити, що нинішня війна — це спроба тієї ж імперії довершити те, що їй не вдалося у 1932–33-му.
Але нинішня Україна інша. Київщина, яка тоді була беззбройною селянською землею, сьогодні — є регіоном воїнів ЗСУ, волонтерів, журналістів, архівістів, вчителів, які воюють на на своєму фронті роблять неможливим повторення Голодомору. Ми вже не ті, кого можна заморити на смерть мовчки. І саме в цьому — головна відповідь тим, хто й досі мріє бачити пустелю на нашій Богом даній землі.
Олег Спорников. За сприяння Фундації “Чинність закону”
Кавер – Фото: Вшанування Голодомору, геноциду українського народу, воїнами ЗСУ. Архів «Нової Доби». Листопад 2022 рік
