Вони тікали від війни у 2014-му, але через 9 років вона їх наздогнала. Олена Сироєшкіна самостійно виховує трьох дітей. Старшому, Максиму -15, Андрію – 11 і найменшій донечці Вероніці – 8 років. Мешкає родина у місті Василькові під Києвом. Сюди вони переїхали з Луганщини у 2014-му році. Про те, як двічі переживали наближення війни – розповіли “Новій Добі”. Дякуємо UK communications за надані матеріали.
Розкажіть про перші дні вторгнення тоді, у 2014-ому. Як і коли Ви наважилися на евакуацію?
Ми жили в місті Красний Луч, зараз його перейменували на Хрустальний. У нас там було все: домівка, родичі, друзі. Але почалася війна. Підірвані машини, зруйновані будинки… Двоє моїх синів ходили в школу під обстрілами. Ми часто ховалися по підвалах. Багато наших знайомих загинули. Через 2 тижні після вторгнення росіян, вирішили евакуюватися з рідного міста. Виїжджали потягом з двома картатими сумками. Я – на 8 місяці вагітності, носила під серцем нашу наймолодшу Вероніку. Насправді тоді, в 2014-му році ми не думали, що їдемо надовго. Розраховували перебути в Київській області якихось 2 місяці та повернутися додому. Але ці 2 місяці – розтягнулися на довгих 9 років.
Що ви відчували, коли у лютому 2022-го року війна почалася вже на Київщині? Не думали виїжджати?
Ні, ми вирішили залишитися в Василькові. Діти тут навчаються, мають друзів. Я не можу сказати, що у Василькові нам легко жити, але ми звикли до цього міста. І більше не хочемо нічого кардинально міняти. Я думаю переселенці точно зрозуміють про що я говорю. Діти – втомлюються постійно переїжджати. До прикладу у тому ж таки Василькові за 9 років життя ми змінювали орендоване житло близько 10 разів. Причини були різні: власники підіймали оплату, хтось продавав житло, іноді виникали проблеми з пошуком помешкання, бо ніхто не хотів приймати із дітьми. І зараз ми нарешті знайшли для себе оптимальний варіант квартири, де є індивідуальне опалення і де моїм дітям комфортно.
Коли на територію Київської області вторглися росіяни, в нас не було дикого страху. Бо ми – вже пережили це раніше, на рідній Луганщині. Але ми бачили як, охоплені жахом, люди в паніці виїжджали. Всі тікали, ховалися… Діти тонко відчували цю атмосферу страху, безвиході приреченості, яка панувала навколо. І вона – негативно на них вплинула. Вони стали пригнічені, замкнулись в собі, почали конфліктувати. Між старшими синами часто виникали бійки. І навіть зараз, коли на Київщині спокійно, діти повністю ще не вийшли з того депресивного стану, в якому знаходилися. Але почуваються значно краще.
Хто допоміг Вашій родині впоратися з емоційними проблемами?
Нам зателефонували працівники соціальних служб і повідомили, що ми можемо отримати психологічну допомогу від проекту #SOSДІТИ (прим.ред: проєкт реалізує благодійна організація СОС Дитячі містечка разом із партнером на Київщині – благодійною організацією “Конвіктус Україна”). Я пішла до них із молодшою донькою. Спочатку було некомфортно, трохи незвично. Але згодом краще познайомилися з психологом Ігорем і весь дискомфорт кудись зник. У нас було багато зустрічей, багато довгих і чесних розмов, після яких ставало легко і добре. Я дуже вдячна волонтерам за психологічну допомогу. Вони нас дуже сильно підтримали. Раніше ми ніби жили ніби в якійсь оболонці зі стресу і паніки. А зараз – нарешті змогли вибратися з неї.
Як змінилася поведінка дітей після розмов з психологом?
Діти помітно змінилися. Раніше вони часто не могли щось поділити між собою. Постійні спалахи ревнощів.Хлопці влаштовували бійки. Не можу сказати, що вони не роблять цього зараз, але конфліктують значно менше. Стали більше поважати один одного. Старший син Максим почав брати на себе відповідальність, а раніше він перекладав її на інших.
Чи надавали Вашій родині матеріальну допомогу?
Так. Від проекту #SOSДІТИ ми отримали обігрівач, теплу ковдру, праску і чайник. Всі ці речі були дуже нам потрібні взимку і ми вдячні волонтерам, що допомогли нам зігрітися. І що дуже важливо – благодійники давали нам засоби гігієни та продукти. З нинішніми високими цінами, ми не змогли б самі це все купити.
Чого потребує Ваша сім’я наразі?
Дітям потрібен одяг та взуття, вони швидко ростуть. А ще – телефони та планшети для дистанційного навчання. Але найбільше їм зараз не вистачає спілкування. Хотілося б, щоб хтось організував заняття в колективі для старших дітей. Бо для молодших дітей є багато активностей, а для підлітків менше занять проводиться. Хоча в такому віці вони сильно потребують підтримки, сильної людини поруч, яка би давала їм впевненість в завтрашньому дні.
Довідка “Нової Доби” – СОС Дитячі Mістечка — недержавна благодійна організація, що 20 років допомагає дітям-сиротам та сім’ям з дітьми, що опинились у складних життєвих обставинах або мають ризик потрапити в цю категорію. За цей час більше 100 000 дітей та дорослих отримали підтримку від фонду в Україні. Є частиною міжнародної федерації SOS Kinderdorf, яка представлена у 138 країнах світу та має 73-pічний досвід роботи з дітьми, позбавленими батьківського піклування, та родинами у кризі.