Ми з Максимом виросли без тата. Мама все життя крутилася, тяжко працювала аби нас забезпечити часто пропадала на роботі (тому ми з братом дуже зблизились, і він мені батька заміняв, хоча я старша сестра ) Поза роботою мама завжди залучала нас до кулінарії аби “ми не пропали без неї”… У Максима був хист до кулінарії бо мама навчила його випікати торти, а потім смажити нереально смачний шашлик (нічого подібного, я у житті не їла)
Максим і дитинство
Ми з братом, напевне як і більшість дітей із села, колись дуже любили лазити по деревах, мама часто говорила що ми “як мауглі”, наше улюблене місце було на шовковиці – вона рясно плодоносила, була дуже смачною і ми часто – густо, влітку засідали на дереві на довго, халабуди будували, їли, обмазували один одного плодами шовковиць… сміялись.
Максим зростав дуже енергійною та непосидючою дитиною, я ж у дитинстві тікала від півнів і гусей, бо боялася, але брат навпаки спеціально проходив поряд з ними впевнено і сміливо, і у разі чого, відганяв їх від нас коли ми гуляли поруч… Він завжди захищав мене… Ми зростали у селі Руда, але навчались у Шамраївці, й бувало йдемо ранком до школи чи навпаки повертаємось, я зупиняюсь і кажу, що далі не піду бо там пес бігає чи гуси, але брат бере мене за руку, сам стає на сторону де небезпечно й так йдемо далі…
Вже коли підросли, Максим почав “з музикою” ходити, знаю що більшість в селі його саме по цій музиці й впізнавали, він з кожним вітався і кожному допомагав… Дуже щирою людиною був , і прямолінійною… Цим я дуже пишаюсь. Максим, у свої 16, вже був вищим за мене і маму. Я обожнювала дивитись як мама з Максимом “дурачаться” , брат брав маму на руки носив, лоскотав, і так вони бавились як діти, вони були такі щасливі у ті часи… У 16 років, мій брат почав готувати найсмачніше м’ясо та інші страви на кухні, пританцьовуючи, ми навіть думали подати заявку на “Мастер-шеф”. Максиму подобалось готувати і ми були впевнені що він буде кухарем, але все як завжди впиралось в кошти. Брат з самого малечку почав розуміти, що життя не завжди буває справедливим, і взагалі, я вважаю, що він дуже рано подорослішав.
Коли мені було 17, я теж пішла на роботу. Брат бачив, що я гроші заробляла, і він теж так хотів, тому почав рано підробляти — допомагати іншим у селі за якусь копійочку… Я бачила, що він з мене бере приклад, і мені то було дуже приємно. Пам’ятаю, як ми відкладали кошти і разом, без одного разу, відома мами, поїхали купувати їй подарунок. Макс був такий задоволений, як нібито це йому подарунок… У вихідні ми тоді любили проводити час вдома, подивитися різні мультики, багато розмовляли… Максим взагалі обожнював говорити, як по телефону так і в живу, довіряв мені усі свої таємниці, з часом, він сконцентрувався на спорті й ми ледь не кожного дня робили різні спортивні вправи: віджимались, качали прес… Мій брат був дуже сильним не лише своїм духом, але характером, на його очах у нашої бабусі стався інсульт, а в дядька – епілептичні приступи і не один раз! Але він завжди допомагав і дядьку і бабці. Наприкла, під час чергового дядькова нападу, він якось знав що робити, він уже тоді знав, що зайві емоції і паніка ні до чого хорошого у житті не доведуть. З часом брат почав цікавитись машинами , мотоциклами, усе більше уваги приділяти спорту, і вже в 17 років почав тренувати молодших дітей, хотів вивчитися на бодігарда. Максим мріяв про велику родину, яку, на жаль, йому створити так і не вдалося…
Максим і війна
У 2023 році Максим закінчив «Білоцерківський професійний ліцей», за спеціальністю електромонтажник, йому ще не вистачало пару місяців аби отримати диплом, але він не став чекати – пішов у військомат і добровільно підписав контракт з ЗСУ, щойно йому минуло – 18! Він не встиг закінчити ліцей – його вже відправили на навчання. І отримав він диплом пізніше – вже онлайн .
Максима зарахували до військової частини, на посаду стрілка, згодом навчання в одній із західних країн, де він показав дуже гарні навички зі стрільби і отримав кваліфікацію – “стрілець-снайпер”. Ми всі були здивовані — мама плакала, просила його звільнитись, я ходила у військкомат питати: чого дитину взяли до служби, а мені відповідали: «йому 18 років, його на передову не відправлять, він буде у частині служити». Я повірила і прийняла ситуацію такою, як вона є… бо вже нічого не можна було змінити… А потім була Донеччина…
Максим ніколи детально не розповідав що в нього там, на передовій відбувається. Але інколи у його листах були приголомшливі фрагменти: «26.11.2023 – сильний обстріл, наказ відходити, я чую крики свого друга і односельця – Толі, що його поранило, я бачу що всі тікають… але я не міг його кинути, я до Толі побіг… страху не було, я знав що можу отримати кулю, але Толя сильно кричав від болю! Я зміг, я витягнув його… у нього сильне поранення, в мене контузія… я не розумію що відбувається, мені погано, я втомився, психічно не витримую вже». Це рядки було було боляче читати… А вже через два дні, він повернувся у підрозділ, він воював – зняв з себе крапельницю, й побіг зі старшими, не долікувавшись… побіг захищати нас з вами. Востаннє бачила його ще в серпні 2023 року, буквально пару годин.
15 січня вже цього року, ми списались трохи поговорили по телефону, казав, що у лютому має бути ротація, що нарешті зустрінемось і 9 березня відсвяткуємо його день народження… Я вже будувала плани, гадала куди з ним поїхати бо ми, по великому рахунку, ніде не були… Навіть України він не бачив, а хотілося подорожувати, хотілося більше яскравих вражень… Ранок 16 січня, став самим чорним у моєму житті – дзвінок від того друга Толі, якого він свого часу виніс з поля боя: страшні слова: «Максима вбили вночі»… Я не вірю… крик, сльози. Мені ніхто з командирів не дзвонить, я не знала як про це мамі сказати… Мама кричала , дуже кричала, плакала, жодні таблетки їй не допомагали, вона не хотіла чути жодні мої слова… Надії на те, що може то не Максим загинув, що може то такий страшний жарт – це єдине, що нас тримало… 17 січня нам принесли сповіщення в якому помилились з ініціалами брата, і ми вже почали сподіватися, що це не Максим загинув у ту страшну ніч… Тоді мені приснився сон, ніби від мого брата прийшло смс: « Чого ви всі мене хороните? Я живий». Зранку я повірила у реальність цого сну, відразу написала брату , сподівалась, що може він десь у шпиталю, у комі…
Привезли мого брата і я побачила його як живого, він зовні виглядав як живий… я досі думаю, що може його можна було якось врятувати?
Я вдячна кожному, хто підтримував нашу сім’ю, за те що провели мого брата з гідністю в останню дорогу, і зараз я збираю голоси на петицію, щодо присвоєння йому – Героя України, посмертно, як добровольцю, як 18-річному юнаку, який на полі боя віддіав своє життя – за наше мирне життя.
Він Герой, мій брат – Ткаченко Максим Васильович. На сайті петицій Президента, за номером – 219932, будь хто може підтримати мене у цьому прагненні… Для кожного з вас, люди, це пару хвилин уваги, а для Максима – це пам’ять і подяка за його службу, і за його молоде життя – віддане за Україну! У моєму життя не стало любимого брата, мені його так не вистачає… Я зараз працюю з психологом бо відчула себе сиротою. Я намагаюсь якось жити далі, тяжко мені це вдається, тяжко усвідомлювати що все життя я мала рідну кровинку, брата, мала підтримку і опору, але прийшла війна і забрала життя мого Максима…
Ці вірші я присвячую йому, і колись я випущу збірку на честь свого брата – Героя!
Ціле море тих квітів
Поклали тобі до ніг…
А знаєш мій милий –
Не так почався цей рік
***
В ці хвилини мовчання
Серце рветься частинами
Душа моя плаче
Усіма своїми глибинами…
***
Я вірю, ти бачиш і чуєш
Як сльози ллються рікою
Не йди від мене, благаю
Повертайся кожною весною…
Тетяна Ткаченко, фото Тетяни Ткаченко
*у статті збережена стилістика автора
** Дякуємо волонтерам Фундації “Чинність закону” за допомогу у підготовці матералу в рамках проекту: “Біла Книга Пам’яті. Ціна перемоги”
