8 травня — день мовчазного болю і великої гідності. День, коли ми не святкуємо перемоги, а згадуємо людську ціну, заплачену за право жити без страху. День, що став символом незламності людської гідності перед обличчям нацизму. І саме сьогодні, коли вогонь нової війни палить українську землю, ми ще глибше усвідомлюємо: боротьба зі злом не завершилась у 1945-му. Вона триває. І має нове обличчя.
Тоді — це був гітлер. Сьогодні — путін. Але суть одна: тоталітарна машина, яка намагається знищити свободу, спотворити правду, стерти нації, підім’яти світ під свою волю. Як і 80 років тому, зло діє через війну, агресію, вбивства цивільних, депортації, концтабори, обстріли міст, — усе, що мало би залишитися у страшних підручниках історії. Але не залишилось. Бо російський імперський неонацизм, загорнутий у мішуру «русского мира», знову підіймає голову.
Світло пам’яті — це більше, ніж поминальна свічка. Це — свідомий опір історичному реваншу. Це — знання, що зло не зникає, якщо його лише засудити. Його треба зупинити. Так, як це зробили союзники у 1945-му. І як це зараз робить Україна.
Українці сьогодні — це ті, хто став між цивілізацією і варварством. Ми не тільки захищаємо свою землю. Ми боремося за те, щоб уроки Другої світової не стали марними. Ми — живе нагадування про те, що пам’ять має силу лише тоді, коли вона діє.
Парадокс історії в тому, що росія, яка колись боролася проти нацизму, сама його наслідує. Масові репресії, культ вождя, мілітаризація суспільства, ідеологія зверхності, пропаганда ненависті — все це ми вже бачили. І платили за це мільйонами життів. Війна проти України — це війна проти правди, людяності, демократії. Це війна проти самого сенсу пам’яті.
Та ми не дамо їй згаснути. Бо пам’ять — це не минуле. Це наше сьогодні. І наше завтра. Це імена розстріляних у Бабиному Яру і замордованих у Бучі. Це згадка про зруйнований Харків і про визволений Париж. Це палаюча Хіросіма — і обстріляна Запорізька АЕС. Це два фронти однієї битви — битви проти ідеології знищення.
Світло пам’яті сильніше за морок війни. Бо воно передається через покоління. Воно горить у вікні бабусі, яка ховала єврейських дітей у роки окупації. І в телефоні воїна ЗСУ, який розповідає світу правду з передової. Воно — в очах дітей, які мріють не про війну, а про мир. Але пам’ятний, свідомий, вистражданий мир.
Наша боротьба — не тільки за себе. Ми тримаємо світло пам’яті для всієї Європи, для всього людства. Щоб у темряві війни знову з’явилась надія. І щоб зло, яке так часто змінює обличчя, не змінило суть людини.
Пам’ятаємо. Боремося. Перемагаємо.
