У жодному календарі день 15 лютого ніяк не позначений. Але він особливий, бо саме цього дня 30 років тому закінчилася нарешті війна в Афганістані. Брудна, неоголошена, яка несла смерть, каліцтво, вдягала в жалобу тисячі материнських сердець. Адже у кожної війни холодні очі, свій рахунок, своя безжальна арифметика. І для кожного з її учасників Афганістан — це рана, що не заживає…
Микола Процик та Олександр Пінчук з Яготинського району Київщини — одні з тих воїнів-афганців, яким пощастило повернутися з того пекла до рідної домівки. Та біль Афгану і досі живе в їхніх серцях…
Завчасно посивілі хлопці-афганці, ще й донині йдуть у тривожних снах у бій, затуляючи від куль один одного. Їм і нині важко повертатися до тих чорних сторінок історії, та ще важче вирвати їх, знищити, забути! За кожним воїном-афганцем доля, життєвий подвиг, крок у безсмертя.
Біографію Миколи Процика можна поділити на два періоди. Перший — це навчання в Яготинській середній школі №1. Він і сьогодні зі щирою теплотою в голосі згадує своїх педагогів-наставників: директора школи Василя Микитовича Коваленка та вчителя географії Валентина Вікторовича Шевченка, які виховали в ньому, як він сам говорить, справжнє почуття людської гідності, любові до свого народу. Після закінчення школи навчався в Згурівському ПТУ. Встиг навіть попрацювати водієм-механіком.
Другий етап був значно «вікопомніший» — це служба в обмеженому контингенті радянських військ в Афганістані. Щоправда, говорить про це Микола Іванович досить неохоче. І досі зі сльозами на очах згадує епізод свого життя, коли в 1986 році ще тільки проходив службу в «учебці» в Нагорному Карабасі зі своїм побратимом Віктором Марченком, з яким разом навчалися в Згурівському ПТУ, разом призивалися в армію. Якраз на присягу до Віктора приїхала його мама з дочкою Ларисою. В той час уже було відомо, що хлопців направлять служити в Афганістан. Спочатку, звісно, були сльози та розпач. Материнське серце інтуїтивно відчувало небезпеку. На запитання, чому вирішив служити в Афганістані, Микола Іванович відповів просто: «Так треба було. В той час ніхто нічого не вирішував. Тоді 99 відсотків чоловіків служили в армії, і це для кожного юнака було престижним. Коли призвали до війська, то де ми будемо служити ніхто не повідомляв. В Нагорному Карабасі ми майже півроку проходили навчання, де нас готували до ведення бойових дій в Афганістані. Після закінчення навчання отримали військове звання сержантів, а далі проходила безпосередня служба на території Афганістану».
Служив у Баграмі командиром відділення бронетанкової техніки та спецмашин 108 дивізії 333 окремого відновлювального батальйону. На бойові дії йшов, кермуючи транспортними машинами: то ЗіЛом-131, то «Уралом». Ризикуючи життям, безперервно під кулями душманів, забезпечував технічний супровід колон до Кабула, а звідти знову до Баграма, здійснював ремонт і евакуацію підбитої техніки.
Сьогодні Микола Іванович очолює Яготинську районну організацію Української Спілки ветеранів Афганістану, яку сам же і зареєстрував ще в 1997 році. Робить все можливе для підтримки своїх побратимів. Завдяки районній організації, її тісній співпраці з органами місцевої влади в районі, багато ветеранів афганської війни отримали квартири, мають пільги. Тільки в мікрорайоні «ПТФ» (Птахофабрики) ще в середині 90-х шістьом воїнам-афганцям надали житло.
За роки діяльності організації хлопці не полишали без опіки і турботи батьків загиблих в Афганістані земляків, доглядали їх могили, проводили патріотичні заходи в школах, добилися встановлення пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам на Алеї Слави. Сьогодні організація налічує 107 осіб.
Микола Процик висловлює щиру вдячність за підтримку директору Яготинського маслозаводу Олександру Сіренку, керівнику ТОВ ім. Кравченка Володимиру Семеняці, підприємцю Володимиру Дворецькому і всім, хто допомагає воїнам-інтернаціоналістам.
Особливо Микола Іванович пишається тим, що майже всі афганці Яготинщини брали участь у Євромайдані. Добрими словами згадав свого побратима Олега Міхнюка, який був сотником їхньої Восьмої «афганської» сотні Самооборони Майдану, а потім під час війни на сході України пішов добровольцем до 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар».
Микола Процик переконаний, що той, хто бачив справжню війну, завжди буде її противником, бо найстрашніше не сама війна, а її наслідки. Микола Процик має безліч бойових медалей, зокрема і «За бойові заслуги», та подяк, але хіба вони зможуть залікувати ті рубці, що залишилися в пам’яті та серці вже до кінця його життя..?
Згадуючи військові будні Афганістану, Олександр Пінчук вважає найприємнішим спогадом ті часи, коли з побратимами сідали увечері біля намету та говорили про домівку, про дівчат, про домашню їжу, — словом, про все те, що на мирній території не помічається, але на війні відчувається гостра потреба у цьому. У далекі 80-ті, через понад 40 років після перемоги в Другій світовій війні, він навіть уявити не міг, що йому доведеться пережити таке ж лихоліття, як і всім нашим дідам і прадідам. Тема війни була для нього лише легендарними кінострічками, святковими парадами ветеранів у День Перемоги, зустрічами з очевидцями та учасниками боїв. Але долею судилося інакше…
Закінчивши Згурівське ПТУ та попрацювавши недовгий час водієм, у 1987 році його призвали на дійсну строкову службу, і направили в «учебку» в Ташкент, де отримав військову професію водія. А через три місяці вже був у Кабулі в складі багатьох військових з різних частин. Кабул зустрів холодом чужого і духовно далекого краю, де навіть небо було іншим. Найбільше радів, коли зустрічався зі своїми земляками — Олександром Осокіним, Анатолієм Кривобоком та Миколою Сідьком.
Отримав автомобіль «КамАЗ» і протягом всієї служби, з небезпечним ризиком для життя, щосекунди знаючи, що може отримати кулю від душманів чи наскочити на міну, забезпечував «точки» боєприпасами, продовольством, харчами. Баграм, Кандагар, Джелалабад – за кожною назвою — свист куль, вибухи мін, снарядів, які щомиті несли смерть чи каліцтво.
Переживши і вистоявши на воєнних афганських дорогах, 13 лютого 1989 року Олександра Пінчука доставили на «вертушці» з Кабула в Термез, а звідти вже пролягала дорога додому. Повернувшись до рідної хати після демобілізації, відчував себе немов у раю, де можна спокійно ходити по землі і не думати, що тобі відірве ногу чи руку. Він швидко увійшов «в колію» і вже через два тижні почав працювати. Після розпаду СРСР з 1992 по 199 року змушений був виїхати в Москву на заробітки. Працював водієм автоколони, директором якої був киянин і котрий допомагав землякам, чим міг. В Москві Олександр познайомився зі своєю майбутньою дружиною, корінною москвичкою, Оленою Степановою, яка ні на хвильку не задумуючись проміняла Москву на Яготин. Вони не розлучається ні на мить вже 25 років. Наслідком великого кохання стала донечка Каріна.
Здавалося б, що ще потрібно для повного щастя? Олександр хоче лишень, щоб Україна нарешті встала з колін і не декларативно, а в дійсності пішла шляхом суспільного й економічного оздоровлення. Щиро любити її і нести відповідальність за її долю. Почуття відповідальності за долю України передалося і його доньці Каріні, яка нині захищає нашу землю від авторів «гібридної» війни на сході. Так невблаганна доля послала для Олександра ще одне велике випробування. Каріна закінчила школу, має великі перспективи у спортивній кар’єрі, адже є кандидатом у майстри спорту з дзюдо, вступила в Яготинський МАУП. Але патріотичні почуття виявилися сильнішими. Невдовзі вона забрала заяву з вишу і, наслідуючи приклад свого тата, пішла в армію. Як і колись молодому батькові, Каріні випала честь захищати свою державу, щоправда, вже на власній землі. З військовими завданнями вона успішно справляється і щиро вірить, як і її батьки, в обов’язкову перемогу над окупантами.
Статус учасника бойових дій та відповідні пільги Олександр отримав давно і нібито всім і задоволений, але, на жаль, і до цього часу, через 30 років після афганської війни, змушений жити з сім’єю у квартирі, яку винаймає…
…Чимало літ минуло відтоді, як вивели з Афганістану наші війська, але рани цієї війни кровоточать і досі. Не можуть матері забути загиблих та покалічених синів, а дружини та діти — своїх чоловіків і батьків. Для них, та врешті й для кожного з нас, жодна війна не має виправдання. Війна в Афганістані тривала майже 10 років. Загинули десятки тисяч людей, тисячі отримали поранення, сотні колишніх воїнів померли від ран. Їх варто пам’ятати. Потрібно пам’ятати цю страшну війну, цю трагедію… Адже пекло цієї війни пройшли більше 160 тисяч українців, і кожен четвертий серед загиблих в Афганістані родом з України.
Анатолій Саса
