Минула Світова війна 1941-1945 рр. залишила по собі невигойні рани не лише на землі, а і в душах людей, посиротивши дітей, віднявши чоловіків у жінок, котрі відтак стали вдовами.

Про одну з них напередодні Дня Вдови (23 червня) і піде розповідь. Листоноша у ті воєнні часи не був бажаним гостем у соснівчан (як, між іншим, у кожному населеному пункті), бо приносив у оселі страшні звістки, так звані похоронки, які надовго полишали у домівках сільчан невиплакане горе і чорний смуток.

Того квітневого дня родина Щербаків-Сидоренків, що мешкала на хуторі Бондарня, отримала радісну звістку з фронту, з далекої Німеччини, од Антона Щербака, чоловіка Марії.

«Дорогенькі мої, пишу поспіхом. Готуємось до наступу. Візьмемо Берлін, і вже буде кінець війні. Чекайте на мене. Марієчко, гляди дітей. Твій Антон.»

Так неодмінно і сталося б. Але зла доля жорстоко перекреслила його надії і сподівання.

Під час форсування Одеру одна з тисяч ворожих куль таки дістала Антона. Так і лишилося невідомо, де похований відважний боєць, а чи знайшов останній прихисток у сивих глибинах Одеру. І це трапилося за сімнадцять днів до Перемоги.

Од тої, певно, неочікуваної звістки Марія зомліла. Зайшлися у плачі діти: п’ятирічний Гриша і трирічна Оксана. «Ой, лишенько, — зойкнула Марійчина мати Василина, і вже поспішала до дочки з кухлем води. Сяк так привели до тями Марію.

Трохи згодом Гришко несміливо допитувався у матері: «А де наш татко, чому не приходить, оно писав у листі, що скоро повернеться.»

Марія одразу не насмілилась повідати правду синові. Та він скоро дізнався її од хлопчаків з вулиці.

«Що ж, тепер будемо жити без батька,» – резюмував з сумом хлопчина.

Нетривким виявилося, як на певний відтинок людського життя, Маріїне щастя, якась крихтина його, яку і не розкуштувала як слід. Що ті три роки, що прожили вкупі. Промайнули наче одна мить. Ніби й не жила з своїм любим Антоном. І як згадка тепер про нього – двійко діток, двійко голуб’ят.

Ночами, коли западе настояна на цілоденній метушні хатня тиша, вертатиметься Марія до споминів недовгих років перед війною; знайомство з Антоном, його залицянням…

Випадково стрілися з ним на мальовничому хуторі Бондарня. Приходив з Феневич рибалити на ставку, а вона, Марія верталась з лісу з подругами, де збирали чорниці.

Повідомлення про напад гітлерівської Німеччини приголомшив молодят. Вже в серпні 41-го захазяйнували окупанти у Соснівці. Якось вони перебули те лихоліття, уникаючи примусової відправки молоді до чужої країни.

Листопад 43-го розлучив подружжя назавше. Сумовитим зосталось у Маріїній пам’яті те прощання. Міцно притис Антон до грудей карооку Марійку, кинув наостанок: «Бережи дітей, кохана!»

Ще проводжала Антона за околицю. Чималий гурт новобранців губився за згином лісового путівця.

Не судилося всім повернутися до своїх домівок… Одне слово – війна…

І посиротіють села од нестачі працьовитих чоловічих рук. увесь тягар робіт впаде на жіночі плечі, звиклі до фізичних навантажень. Розраду Марія Потапівна знаходила у щоденній праці: у рідному колгоспі – дояркою (навіть передовою стала); а вдома – солідне господарство: дві корови, телята, свиноматка, птиця. До цього треба прилучити ще в’язання березових мітел, солом’яних мат.

 

На фото (17 березня 1946 року): перший ряд – діти Оксана та Григорій; другий ряд – бабуся Василина Василівна та дідусь Потап Васильович; 3 ряд – вдова Марія та її сестра Анастасія.

Звичайно, самій порати таке господарство було б непереливки, якби не відчутна поміч Василини, матері, і батька Потапа Васильовича і незаміжньої Маріїної сестри Анастасії.

Дітей, Григорія і Оксану, біжучи на ферму, кидала на неньку Василину. Вона терпеливо приохочувала дівчинку Оксану до прядки, ткацької справи, чим займалась ще у дитинстві. А Потап Васильович, дід, заміняючи Гриші батька, привчав хлопця до суто чоловічого уміння: косити, теслярувати, орати городи, сіяти. З вдячністю згадує працьовитого, розсудливого, поміркованого дідуся Потапа восьмидесятирічний онук Григорій Антонович. Усі ті навички, набуті завдяки дідовій науки, стали у нагоді Григорію.

… Ось і промайнули у життєвім вирі швидкоплинні роки. За плечима Григорія Антоновича віджебоніли десь у далечі, зігріте ласкою дідуся і бабусі, босоноге дитинство, незабутні шкільні, навчання в інституті, шоферування у столиці.

Сивочолий Григорій немов продовжує літа, які не судилося прожити батькові, Антону Омел’яновичу Щербаку.

Нині сам-один господарює у батьківській оселі. Літньої пори навідаються до нього гості: три дочки (Валентина, Альона, Оксана) з онуками і правнуками. Оживає тоді, повниться дитячим галасом, сміхом мальовнича Бондарня.

… Надійним оберегом височіє поряд з оселею Щербаків столітній дуб, символ незгасаючої міцності, стійкості, непохитності.

Йому, темногіллястому велету, звіряє свої думки Григорій у години душевних сум’ять. Беруться тоді сумом його очі, згадуючи невтомну трудівницю, турботливу, ласкаву неньку Марію Потапівну, яку надзвичайно поважали односельці-соснівчани, за її доброту, сердечність, готовність надати будь-кому допомогу, і яка пронесла крізь усе життя вірність своєму коханню, любимому Антону.

 

Віктор Бутко, с. Термахівка Іванківського району.