В’ячеслав Коновал. Юрист

Стратегія вирішення комунальних бід у багатоквартирних житлових будинках українськими урядами з часів незалежності планувалася по-різному.

Протягом останніх десятиліть напрацювалась у владних кабінетах «cпільна точка зору» у баченні реалізації житлової реформи як передача власникам квартир у багатоквартирних будинках у спільну власність будинкового обладнання (інженерне, cанітарно-технічне, електричне, каналізаційне тощо).

Для Житлового кодексу УРСР така концепцію не була новою, а навпаки, «стояла у витоку» формування архітектури житлового законодавства. Ефект від такої концепції споживачі-фізичні особи протягом радянської доби не відчували через наявність у системі надання житлово-комунальних послуг такого універсального учасника відносин як «балансоутримувач».

З одного боку балансоутримувач (найчастіше це була cаме місцева житлово-експлуатаційна організація) виступав у ролі «відповідального власника» за збереження будинкового майна, з іншого боку – це самостійний суб’єкт з утримання будинку та прибудинкової території.

У 2015 році Законом України № 417 – VIII держава «юридично» передала будинкове майно багатоквартирного будинку у спільну власність всіх власників придбаних (набутих) та приватизованих квартир, а у листопаді 2017 році Законом України № 2189-VIII «Про житлово-комунальні послуги» у новій редакції «балансоутримувача» взагалі не передбачила.

Відсутність балансоутримувача у новому законі сприяла появі нової тактики від юристів житлово-експлуатаційних організацій у спорах зі споживачами.

Так, типовими або шаблонними «аргументами» у судових спорах житлово-експлуатаційної організації стали:

  • технічне обслуговування інженерних систем не означає заміну всього будинкового обладнання;
  • закупівля витратного санітарно-технічного обладнання на заміну зношених мереж не входить складовою витрат у затвердженому тарифу;
  • термін експлуатації будинку є суттєвим, і тому не дозволяє здійснити увесь комплекс дій по-належному його утриманню;
  • у будинку проживає велика кількість боржників, несплата яких впливає на рівень акумуляції коштів на виконання робіт по поліпшенню будинкового обладнання.

Перераховані вище, а також багато інших подібних «аргументів» житлово-експлуатаційних організацій українськими судами не беруться до уваги, а отже, задовольняються позови на користь споживачів.

Позиція судів пояснюється тим, що будинкова мережа інженерного обладнання складає собою цілісний майновий комплекс, обслуговування якого не може полягати у окремо взятому напряму відповідно до витрат тарифу, а передбачає планомірність та послідовність вчинення всіх належних дій надавачем послуги, які спрямовані на схоронність всього житлового фонду.

Такий судовий підхід працівники житлово-експлуатаційних організацій не сприймають.

Мені відомий прикрий випадок у Святошинському районі м. Києва, коли на заміну будинкової труби у квартирі споживача працівники житлово-експлуатаційної організації відверто називали вартість виконаної ними роботи по заміні труби та окремо вартість закупленого у майбутньому ними товару.

Працівники, не соромлячись говорили про відсутність у штаті підприємcтва зварювальника (цю роботу вони могли виконати самі за плату) та нестачею на підприємстві належної частинки труби.

На запитання щодо оплати роботи по заміні труби «комунальниками» у якості вже оплаченої місячної послуги пов’язаної з утриманням будинку і прибудинкової території останні пояснили малим посадовим окладом.

Тож, на переконання працівників ЖЕКу Ваша труба-Ваша проблема!

Більше статей юриста – В’ячеслава Коновала читайте у нього на сайті