Приїхати у село Витачів – це майже як побувати у космосі. Або ж у якійсь світлій спіралі часу, яка дозволяє відчути глибини минулого, осягнути швидкоплинність і значущість сьогодення, зазирнути за завісу майбуття. У Дніпрову далечінь, що зливається з горизонтом і небесною синню, закохуєшся з першого погляду і назавжди. Саме тут Бог велів творити високу поезію, писати геніальні картини та співати оті українські пісні-молитви «Ой, там на горі, ой там на крутій…»
У Витачеві ніби відчуваєш плин часу. Легенди зливаються з дійсністю, як неосяжний Дніпро з небосхилом. Скільки тисячоліть, скільки «великих» і «малих» людей тут ступали! Палили капища діти Перуна, ставив перший хрест Андрій Первозванний, стояв Святополчів Новгород, дивився на Дніпро і кручі Тарас Шевченко, філософствував з цапом Фабіаном Іван Миколайчук, творив Українську Духовну Республіку Олесь Бердник. Скільки кровожерних ворогів нищили і паплюжили нас, а дивися ж – усі вони стали лиш темними тінями. А русичі-українці – знову тут, на цих віковічних горах: садять картоплю,пасуть кіз, ростять діток, моляться Богу. Живуть.
«ПОСЛАННЯ У ВІЧНІСТЬ»
Від станції метро Видубичі у Києві до Витачева якихось 40 хвилин їзди. І ти в іншому вимірі: з крутих пагорбів відкривається приголомшливий вид на Дніпро-Славутич, по якому ходили козацькі чайки і до середини якого долетить не кожен птах. При вході на гору Княжий шпиль подорожніх зустрічає величний вітряк з тризубом на одній зі стін. Поруч кілька дерев, уквітчаних стрічечками – ознаками звичного туристичного «загадування бажань».
«УКРАЇНА – вона не лише на Землі…Є й інша, Небесна Україна, котра дивиться в наші душі мільйонами галактик та міріадами зірок. Вона була, є і буде завжди, поза Простором і Часом. І майбутній Вітаполіс, – Місто Життя, Оселя Життя, стане початком ВЕЛИКОГО ЗОРЯНОГО МОСТУ людства» – то є слова письменника, поета Олеся Бердника, який не тільки започаткував на Княжому шпилі у Витачеві Українську Духовну Республіку, що її описав у своїй «Горній Республіці» Григорій Сковорода, а й 1991 року ініціював побудову дивовижної каплички – єдиної в Україні, що увінчана давнім козацьким хрестом (семихрестям) з ескізу Тараса Шевченка.
На фото: Лише меморіальний камінь нагадує сучасникам про літописне місто, що існувало колись на дніпровських кручах.
Йдучи стежкою до каплички, кожен зустріне поглядом камінь-вказівник тих місць, де стояв древньоруський град Витичів (давня назва села, що означала “витик”, “істок”). Хоча, деякі вчені посилаються на скандинавське “віта” – вогонь.
Неподалік інший камінь, під яким сховано «Послання у вічність» (відкрити заповідано тоді, коли людство подолає час і смерть). Ще далі – пророцтво: «Тут буде споруджено Храм України-Матері…»
Сама ж капличка дерев’яна і намолена. Двері відкриті, тож її охороняє лише совість людська. Стіни всередині прикрашені іконами – домашніми, теплими, хоч і не дорогими, та українськими вишитими рушниками. Тут же тексти Гімну України та пісні-молитви «Боже, великий, єдиний». Каплицю споруджено в пам’ять про події, які на тім місці відбулися. Зокрема, про знищення монголо-татарами жителів Новгорода Святополчевого 4 червня 1223 року та з’їзд князів Київської Руси-України 30 серпня 110 року. Є розповідь і про саму суть Української Духовної Республіки. А також нагадування, що капличка існує виключно на пожертви прихожан.
За каплицею стоїть мереживний залізний хрест, що постав там, де за легендою, апостол Андрій Первозванний встановив перший символ християнства на праукраїнських землях. Неподалік, над схилом – невелика лава аби можна було присісти на хвильку і завмерти від споглядання синьозорого простору над Дніпром.
Зійшовши з Княжого шпилю праворуч, потрапляєш вже у кінематографічний вимір. Адже бачиш криту соломою хатинку-муляж, яку свого часу спорудили творці українських фільмів. Вона органічно вписалася у навколишній пейзаж і є його беззаперечною окрасою.
Сучасне село Витачів само по собі нагадує інші села Київщини: є добротні котеджі, а є й хатинки, оточені непроглядними тинами. Але то – виняток. Здебільшого всі оселі чепурні та гарні. Витачів здавна має славу «дорогого села». Тут часто селилися відомі поети, актори, митці.
Від Вавілона до Вітаполіса
Пригадуєте філософа Івана Миколайчука з фільму «Вавілон – XX» та його цапа Фабіана? Саме вони виринули у пам’яті, щойно побачила я на околиці Витачева Валерія Побідаша та його кількадесят кіз. Блакитноокий, сивочолий пан Валерій скромно називає себе пенсіонером-козопасом. Насправді – теж філософ. У глибокому дитинстві був свідком зйомок відомих фільмів та навіть пам’ятає Івана Миколайчука. Валерій Побідаш разом зі своєю дружиною Лідією є автором книг «Зірка Витич» та «Зоря Витич», присвячених Витачеву. До того ж, створює пісні та викладає їх на «ютуб».
– Вийшов на пенсію, не хочеться на дивані сидіти, – каже пан Валерій. – Тому завів кіз. Головний тут – цап пан Іван, поруч його заступник з демографічних питань. А по матріархату найголовніша рогата принцеса Пріся або Парася. Кожна має своє ім’я. Розумні істоти…
Що сказати про Витачів? Головне я виклав у своїх книгах. Тут – безмір історичних пластів і подій. Тут і мрія Олеся Бердника про Вітаполіс – серцевину духовної України. Тут і таємнича гора Красуха з її «вогниками», на які дехто каже «то НЛО прилетіло». Інші вважають гору однією з таких, через яку проходить інтенсивний енергетичний та інформаційний обмін між Землею та Всесвітом. Деякі дослідники запевняють, що Красуха – одне з найпотужніших позитивних місць планети. Справді, там душа відпочиває.
У селі – багато історичних цінностей з «Переліку археологічних пам’яток культурної спадщини Київської області, занесених до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, які не підлягають приватизації». Однак, на жаль, деякі пам’ятки почали зникати з переліку. Викликають неабияку тривогу чутки про те, що легендарний давньоруський сторожовий град Витичів вже приватизований невідомими.
Можливо мають рацію ті, хто попереджає: засмічуючи ауру цих місць, перекриваючи таким чином інформаційно-енергетичні канали зв’язку з Всесвітнім Розумом, ми гнівимо і відвертаємо від себе Бога. Як би там не було, а ми прийшли у цей світ і рано чи пізно підемо звідси. А Зоря Витич лагідно й ніжно світитиме нам у всіх наших майбутніх життях…Завжди є надія на відродження духовності в душі кожного з тих, хто відвідав це тихе і благословенне місце.
Марія Сидоренко
За підтримки:
