Українські примітивісти: наївне мистецтво цінне тим, що воно максимально щире і чесне… (аудіоподкаст)

Примітивізм (від лат. primitivus — початковий, первісний) — художня стилістика, для якої характерні спрощені, зазвичай пласкі, форми, локальні, чисті кольори, відсутність повітряної перспективи та інших ознак академізму; тенденція в мистецтві, яка виникла наприкінці 19-го — початку 20-го століття, основною ознакою якої є свідоме, навмисне спрощення художніх засобів, звертання до різноманітних форм примітивного мистецтва — народної (селянської) та дитячої творчості, архаїчного та середньовічного мистецтва, творчості народів Африки, Америки, Океанії, Сходу і т. д.

Примітивізм використовується професійними художниками для звільнення від формотворчих догм [обов’язкових ескізів з натури, реалістичності зображуваного, єдності форми та змісту тощо], як це робили, наприклад, Поль Гоген, Анрі Матісс, Пабло Пікассо та ін. Вплив примітивізму більшою або меншою мірою (в деяких течіях він є основоположним) відчувається у більшості авангардистських течій 20-го століття — фовізмі, експресіонізмі, сюрреалізмі, течії «нових диких».

Терміном «примітивізм» іноді визначають також так зване «наївне мистецтво» — творчість художників, що не здобули академічної освіти, проте стали частиною загального художнього процесу (наприклад, Анрі Руссо, Марія Примаченко). Очевидно також що за стилістикою до примітивізму належать і так звані «школи декоративного розпису», серед яких виділяється писанкарство, петриківський розпис, народний іконопис (В. П. Откович. «Народна течія в українському живопису 17-18 ст.») а також давній портрет(П.Белецкий «Украинская портретная живопись 17 — 18 вв.»). В тому ж ряду — і традиції візантійського іконопису, які явно відступають від реалізму, тим, що на зображеннях відсутні світлотіні, перспектива тощо. В стилі українського примітивізму малювали інші видатні художники, такі як  Анатоль Петрицький, Василь Кричевський, Василь Касіян, Тетяна Пата, Параска Власенко, Макар Муха та інші художники. В стилі примітивізму малював і відомий український режисер німого кіно – Трохим Піддубний. Теперішній примітивізм є втіленням свіжого та чистого погляду на світ незіпсованої цивілізацією свідомості, щирої наївності та фольклорної барвистості, радості від пізнання навколишнього світу, природності та органічності, він також додає нових виражальних елементів в сучасне мистецтво.

Найбільш яскравою представницею українського примітивізму була, без сумніву – Катерина Білокур, Творчість Катерини Білокур відносять до жанру примітивного або наївного мистецтва.

Білокур – “наше усе” українського примітивізму

Протягом тривалого часу мистецтвознавці не бажали звертати увагу на феномен примітивного жанру. Тільки в ХХ – на початку ХІХ ст. з’явився інтерес до цієї течії. Пов’язано це з тим, що в мистецтві відчувалася «втома» від процесів, які вже існували протягом кількох століть. Мистецтво чекало оновлення: художники почали звертатися до народної творчості культур, які ще не відчули впливу прогресу. Саме тому майже всі модерністи зазнали впливу африканського народного ремесла. Примітивізмом захоплювались багато відомих майстрів, як-от Анрі Руссо та Пабло Пікассо. Останній вважав, що саме примітивізм робить мистецтво чесним і в своїх листах писав, що шкодує, що ніколи не зможе малювати, як дитина.  Саме художники-самоуки несвідомо звертаються до дитячого сприйняття світу. Їхні малюнки спрощені, простір на картинах часто не має перспективи, дуже багато декору та яскравих контурів, закони композиції вони творять самостійно, на свій розсуд. Наївісти не могли малювати, як діти, але могли зберегти в собі дитячий погляд на світ. Головне – не сам спосіб вираження, яким користувалися художники цього жанру, а їхнє сприйняття реальності. Вони зображали те, що добре знали і відчували рутину, яку спостерігали повсякчас.

Оскільки Катерина Білокур не отримувала освіти за своїм покликом, науку мистецтва мала опановувати самостійно. Внаслідок цього її творчість стала унікальною. Білокур не ґрунтувала полотно довгий час, бо не знала, що це необхідно: фарби тьмяніють і втрачають яскравість. Згодом Катерина опанувала цей процес, але теж на свій розсуд – вона покривала полотно не ґрунтівкою, а сумішшю різних фарб декількома шарами і таким чином готувала майбутній фон роботи.  Художниця не робила ескізів і навіть не наносила контури на полотно. Малювала завжди на природі та переносила мольберт від квітки до квітки, заповнюючи картину. Саме вони й є основним мотивом Білокур. Треба зазначити, що після 1955 року, коли Спілка художників України направила групу художників разом з нею до Будинку творчості на хутір Шевченка, її творчість змінилася. Після тісного контакту з іншими майстрами Білокур почала активніше вдосконалювати свою техніку та розширювати свої горизонти. Вона починає малювати в графічному стилі та майже майстерно опановує акварель.  Важко уявити, як би змінилося життя людини, якби батьки вирішили інакше. Катерина закінчила би школу, вступила в миргородський або київський технікум, отримала таку бажану освіту художниці та переїхала до Києва. Звісно, ми не знаємо, чи стала б вона в такому випадку тією Катериною Білокур, котру ми зараз знаємо. На Міжнародній виставці в Парижі (1954 р.) було виставлено три картини Картини Білокур. Саме там їх побачив Пабло Пікассо. Вражений, він сказав: Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!  Окрім спільного стилю, у кожній культурі примітивісти демонстрували щось особливе. Пікассо не дарма сказав цю фразу. Крім того, що він оцінив геній художниці, він також показав нам, як мало ми насправді цінуємо те, що живе в нашій країні. Адже Катерина Білокур розквітла саме в українській культурі.

У примітивному мистецтві художник нікого не наслідує, а лише повністю переносить себе на полотно. Якщо бажаєте: примітивізм – це сингулярність живопису. Наївне мистецтво цінне тим, що воно максимально щире і чесне. У ньому немає страху перед каноном і мистецтва заради марнославства. Це мистецтво заради мистецтва, заради любові до мистецтва. Мистецтво заради квітів.

Марія Примаченко – ікона примітивіського стилю

Стиль Примаченко, синтезуючи досвід поколінь, генеалогічно сягає найдавнішого мистецтва: палеолітичне «двочастинне» зображення звірів з визначеною межею голови і тулуба, язичницькі образи фантастичних чудовиськ і птахів, що знайшли відображення у слов’янській міфології. Традиційні символи народного мистецтва вона розвиває і наповнює новим змістом (так, солярна розетка своєрідно інтерпретована в «Соняшниках»).

Приймаченко у всьому була правшею, але писала лівою. Постійно вчилася у поліської природи.

Не маючи в арсеналі «професійних хитрощів», писала на звичайному ватмані пензлями фабричного виготовлення гуашшю і аквареллю. Перевагу віддавала гуаші, щоб отримати соковиту, щільну декоративно виразну пляму з чітким силуетом. Спочатку вела лінію олівцем, недбало, «по-дитячому» окреслювала контури, потім упевнено клала колір.

Шар фарби то густий, то прозорий, що видно підготовчий малюнок олівцем. Мазок не стандартизований, позбавлений одноманітності: то зовсім не відчувається, то визначає форму, то короткий і уривчастий, то широкий і густий, іноді рівний, іноді дещо кострубатий. Динамічний мазок у композиції «Під сонцем на морі чайка годує своїх дітей» створює враження бурхливого моря. Примаченко об’єднала малюнок і живопис: це живописна графіка і графічний живопис водночас. Майстерно розуміючи композицію, горизонтальний формат використовувала для оповідальних композицій, послідовного розвитку руху, вертикальний — для репрезентативних, величних. Бездоганно відчувала ритм, її форми завжди добре узгоджені і водночас не статичні: рослини, пелюстки квітів подані у взаємодії. Всі елементи утворюють ансамбль з власним ритмом і формами. Новаторка за образним мисленням, Примаченко унікально вживає формально-стилістичні прийоми. Ніде не відтворюючи орнамент етнографічно точно, поетично перетворює побутову тему рушників, скатертин, килимів. Зображення дерева у народному стінописі відсутнє (поширені листя дуба, винограду, калини, барвінку), а у композиціях Примаченко розквітають розкішні дерева. Вона також подає листя як ціле дерево («Весілля»). Вживає і незнаний у народних розписах прийом (як у сучасній сценографії) — показує хату водночас знадвору і зсередини («Моя мила бригадира полюбила»).  У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва зберігається одна з ранніх робіт 1935 року, тричастинна композиційно. На одній частині намальована мавпоподібна істота. Безвиїзно живучи до 1936 в Болотні, Примаченко живої мавпи не бачила, тому мавпа «олюднена». Всі її звірі — з людськими очима, отороченими пухнастими віями. У «Ведмедиках» немає лютості, довірливо звернені морди радше нагадують різдвяні колядкові маски, ніж хижаків.

Процес її творчості сплавляв конкретне мислення, інтуїцію, фантазію і підсвідоме. Нерідко композиція народжувалася уві сні чи асоціативно: «Дивлюсь на підлогу — бачу, то звір, а то людина на коні». За типологією роботи Примаченко діляться на сюжетні (фігурні), знакові, ритміко-орнаментальні. Якщо у середині 1960-х на виставках її творчість була представлена переважно квітково-пташиними композиціями, то вже 1967 року йде ціла низка побутових сцен. Особливий розквіт її сюжетної творчості припадає на початок 1970-х: «Весілля», «Катерина співає пісню», «Роман і Оксана», «Галя на весілля запрошує», «Сватання», «Після весілля хрещеного батька та матку хрещену везуть до магазину». Творить квіти-роздуми, квіти-присвяти: «Людям, що пашуть хліб і Батьківщину кохають», «Молодим матерям, що народили сина або дочку», «Квіти на ялинку», «Лесі Українці», «На честь польоту космонавтів» і «На честь народження правнучки». Персоніфіковані фантастичні квіти (наприклад, «квіти-оченята») і реалістичні (соняшник, бузок, рожі). Композиції з квітів декоративні та монументальні, нагадують стінопис. Ритмічно довершені і квітково-пташині композиції: «Веснянки-роговички — веселі птички», «Чайка над полем пролітала», «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть», «Кочубарки на маках».  «Звірина серія» — унікальне у вітчизняному та світовому мистецтві явище. Сюжетні твори мають спільність з народними картинками, але фантастичні звірі — чистий витвір уяви. Укрупнені форми небачених звірів, злива кольорів у поєднанні з орнаментальною розробкою тулуба створюють емоційно потужні образи, що ніби ворушаться, дихають, ростуть на очах. «Диким чаплуном» (від слова «чапати») Примаченко назвала одного з них, акцентуючи увагу на його лапах, здатних продиратися крізь таємничі хащі життя. Її звірі — це і пересторога («Будь проклята війна!»), і заклик до дружби, до миру.

У фантастичних композиціях Примаченко провідною є народна фантастика, що втілювала етичні категорії, філософію життєствердження. Головною в її творчості є універсальна тема боротьби добра і зла. Добрі птахи і звірі написані яскравими, сяючими фарбами, злі — темними, приглушеними, ближаючися з народним живописом й поезією. Добро і зло зображені в органічній правічній взаємодії, як рослинний і тваринний світ («Сидить баба на печі, пряде куделицю»), але добро завжди перемагає. Складною гармонійністю відзначаються «багатосценові» картини. Казково зміщені всі уявлення і масштаби: пливуть величезні риби, летять величезні птахи, стоять уквітчані хатки, на деревах небувалого розміру яблука. Казка і бувальщина, вигадки і реальність сплавлені у єдиний організм, найнезвичайніші речі здаються переконливими. Масштабні композиційні зміщення втілюють ідею про велику єдність природного світу, про складні, але нерозривні зв’язки, що панують у ньому. Масові побутові сцени побудовано на протиставленні головних і другорядних дійових осіб і груп. Люди в цих картинах — епічно спокійні і повні гідності, привітні та доброзичливі. Вони дивляться просто на глядача, запрошуючи до участі у події картини.

Сучасні примітивісти України

Феномен наївного мистецтва, силу його привабливості і чарівною чарівності, під яке потрапляють глядачі, професійні художники, мистецтвознавці.  Художник-самоучка не прагне до слави і почестей, не шукає звань і нагород, не обтяжений порадами колег по цеху і оцінкою експертів і критиків. Він творить так, як бачить і відчуває. Часто роботи народних майстрів нагадують застиглу ідилію, райський куточок, в якому немає ні тіні смутку. Вони створюють ілюзію того, що її творці живуть в паралельній реальності. Однак, багато роботи на виставці створені в складні часи становлення радянської влади, сталінських репресій, післявоєнних років. І все ж, дивлячись на них, виникає відчуття причетності наївних художників до життя в Едемському саду, коли людина, що не знав гріха, в своїй чистоті був вільним і природним.

“Існує два розуміння слова «художник».- говорить сучасний український художник – примитивіст Дмитро Молдованов. “Перший – це коли майстром, професіоналом називають того, хто в прямому сенсі слова може виконати будь-яке замовлення. Хочете Матіса напише? А, може бути, краще Енгра? Він може все! У мене була ситуація, коли кілька років тому дівчина скаржилася, що її картини нікому не потрібні – вона може навіть як Леонардо написати роботу, а все одно це нікому не треба.  Я ж поділяю думку, що художник – це професіонал, який вміє керувати емоціями глядача. Якщо людина створює світлову пляму так, що воно викликає у глядача цілу гаму емоцій: він може плакати, може сміятися, неважливо – ось це дійсно художник-професіонал. Яка різниця, правильно він написав чашку чи ні? Історично перемагає думка, що художник – той, хто впливає на психіку глядача. Тому бажаю, щоб всі дивилися на мистецтво серцем, а не розумом”.

Радує те, що українське мистецтво загалом і примітивізм зокрема, стають вельми модними у всьому світі. Так у 2020 році набув  особливої ​​актуальності примітивістської стиль, який походить з України в світовому дизайні, зокрема – меблевому. Він передбачає використання грубих фактур і форм, натуральних матеріалів, таких як пробка, ротанг, фанера. Директор студії Faina Design Вікторія Якуша описує його як «наївний дизайн, простий за формою і глибокий за змістом».

«Це не перебільшення. Україна – країна з давнім корінням, яка зберегла незмінними місцеві ремісничі традиції, такі як гончарство і столярне майстерність, з використанням технологій, які налічують до 400 років. Незважаючи на сучасні політичні проблеми саме ця автентична рукотворность заслуговує наслідування », – пише експерт з дизайну і архітектури журналу “Dezeen”  Мішель Огундехін. Все більшої популярності набувають жива музика, поетичні читання, друковані книги та паперові записники. Експерт вважає, що суспільство втомилося від цифрових технологій та все частіше звертається до теплих «ламповим» речей. Вона пропонує звернути увагу на американського дизайнера Скотта Беденнера, який виробляє текстиль з мохеру, шовку і старих касетних плівок.

Марія Сидоренко

Олег Спорников

Підтримка

використано матеріали з сайтів: https://wisecow.com.ua , https://chernozem.info , https://uk.wikipedia.org