У ці дні, коли ми згадуємо про нашого Великого Кобзаря, «Нова Доба» вирішила нестандартно вшанувати Тараса Григоровича Шевченка, ми публікуємо статтю російської журналістки Марії Ромахіної (у перекладі редакції «Нової доби» на українську мову)… Оскільки ця стаття яскраво ілюструє той факт, що, навіть у часи військового протистояння між нашими країнами і масового засилля у Росії антиукраїнської пропаганди, вони визнають геній Тараса і його значення для світової культури. Особливо стаття цікава тим, що Тарас Григорович довго жив у Росії і створив на цій території велику частину свого творчого доробку. Але, навіть живучі там, Великий Кобзар частенько висловлював несприйняття російської імперскості. Найкраще, як на нашу думку висловився Шевченко у поемі-комедії «Сон», де початок, особливо в контексті нинішніх подій, видається як пророцтво:
«Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину»…
*************************************
На Смоленському цвинтарі у Санкт-Петербурзі біля входу до церкви Смоленської ікони Божої Матері лежить великий камінь з позолоченою написом «Тарас Шевченко». Це місце першого поховання знаменитого українського поета, який помер в Петербурзі від важкої хвороби майже в день свого народження, 26 лютого (10 березня) 1861 року.
Майбутній український поет Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 року в родині селян-кріпаків у селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії, проте ріс в селі Кирилівка того ж повіту і саме це село вважав своєю батьківщиною. Дитинство Тараса було важким. Мати померла дуже рано, а мачуха чужих дітей не любила. Коли помер і батько Шевченко, Тарасу було всього 11 років Спадщини молодшому синові він ніякого не залишив, сказавши: «Сину Тарасу з мого хазяйства нічого не потрібно; він не буде пересічною людиною: з нього вийде або щонебудь дуже гарне, або великий негідник; для нього мій спадок або нічого не не буде вартий, або нічим йому не допоможе». Мачуха карала його за будь-яку провину, а іноді і без жодного приводу. Хлопчикові подобалося малювати, і його віддали у навчання дякам-малярам. Там теж доводилося терпіти побої, і Тарас частенько збігав від таких вчителів.
Незабаром розумного хлопця відправили на службу до поміщика Енгельгардта. Тарас сподівався, що його зроблять кімнатним живописцем, але поміщик вирішив інакше і призначив його на посаду козачка у передній. Сидіти склавши руки в кутку передньої було нудно, і Шевченко потайки, але все такі малював. Якось поміщик застав його за цим заняттям і, зрозумівши, що заборони його марні, віддав на навчання кімнатному живописцю: в підлітка був явний талант до живопису, і Енгельгардт сподівався заробити на цьому. Тарас Шевченко навчався у Вільно і у Варшаві. Там же він зустрів і своє перше кохання, дівчину з вільними поглядами, яка змусила його задуматися про його власне становище. Як згадував потім поет: «Я в перший раз прийшов тоді до думки, – від чого і нам, кріпакам, не бути такими ж людьми, як інші люди вільні».
У 1832 році Енгельгардт переїхав до Санкт-Петербурга, захопивши з собою і Шевченка. Юнак писав портрети його друзів, які поміщик потім продавав. Якось Тарас малював статуї в Літньому саду і зустрів малоросійського художника Сошенко. Тому сподобалася робота Шевченка, і між ними зав’язалася дружба. Сошенко підключив неграмотного кріпосного юнака до громадського життя Петербурга. В цей час поміщик віддав Шевченка за контрактом маляру Ширяєву.
Більшу частину дня Тарас Шевченко працював у майстерні маляра, а у вільний час разом з Сошенком ходив по картинних галереях. Художник постачав йому приладдям і книги, всіляко допомагав по життю. Він познайомив Шевченка з письменником Гребінкою, з конференц-секретарем Академії мистецтв Григоровичем, з художником Брюлловим. Незабаром про Тараса дізнався й придворний живописець Венеціанов і Жуковський. Одного разу Жуковський запросив Шевченка написати твір про життя художника. Ймовірно, він розгледів в юнакові талант, так як став посилено піклуватися про його викуп з кріпацтва.
Брюллов намалював портрет Жуковського, який потім розіграли в лотерею. У ній взяли участь особи імператорської родини, і виручена сума виявилася достатньою аби викупити Шевченка у Енгельгардта. Поміщик розлучився з кріпаком за дві з половиною тисячі рублів. Так 22 квітня 1838 року в віці 24 років Тарас Шевченко став вільною людиною.
Він вступив до Академії мистецтв, старанно відвідував класи, особливо студію Брюллова, який незабаром полюбив і наблизив до себе цього здібного учня. Заняття йшли успішно, але матеріальне становище Шевченка не поліпшувався, він часто жив «у борг». Разом зі свободою до нього прийшов поетичний дар. У похмурому Санкт-Петербурзі Шевченко часто згадував про рідну Україну, її природу, історію…
Найперші поетичні твори Шевченка відносяться до 1838 року, з найбільш ранніх він сам називає поему «Причина», написаний ще у Літньому саду. Писав він на клаптиках паперу, які були розкидані скрізь у його скромному помешканні. У 1840 році за допомогою Гребінки ці клаптики вдалося привести до ладу, після чого була надрукована перша книга Шевченка – «Кобзар». До неї увійшли вірші «Наймичка», «Причинна», «Утоплена», «Іван Пiдкова», «Тарасова нiчь», «Катерина» та інші. У Малоросії книгу зустріли із захопленням, але столичні критики, в тому числі Бєлінський, поставилися до неї несхвально і порадили автору писати «загальнолітературною мовою». Шевченко ж використовував справжню народну мову і сюжети з життя простого народу. Слідом за «Кобзарем» з’явилася друга його книга «Гайдамаки».
У 1843 році Шевченко отримав звання вільного художника і відправився на Батьківщину. Незважаючи на популярність, грошей у нього як і раніше не було, як і свого житла. Поет часто переїздив з місця на місце. У 1845 році Шевченко зупинився у Києві, де його затвердили учителем малювання при Київському університеті. Поет почав вивчати старовину, малював стародавні будівлі. Він зблизився з учасниками Кирило-Мефодіївського товариства, яке пропагувало серед поміщиків ідеї про звільнення народу від кріпацтва. У 1847 році товариство потрапило під підозру поліції, а його членів заарештовано. Шевченко перепало більше за інших – в деяких його віршах побачили «крамолу». За це поета засудили до солдатської служби у Оренбурзі із забороною писати і малювати.
Шевченко відбув спочатку в Оренбург, а потім його призначили солдатом в Орську фортецю. Суворі умови утримання, безрадісний голий степ і неможливість займатися улюбленою справою поет переживав з гідністю. Певне полегшення принесла йому експедиція до гирла Сирдар’ї та Аральського моря, де Шевченко цілими днями малював берегові обриси. Після цього ще сім років він провів у глухому містечку Новопетрівськ на західній частині напівострова – Мангишлак.
З 1853 року становище Шевченко значно покращився, його стали звільняти від важких робіт, навіть від служби, і викликали тільки в екстрених і необхідних випадках. Поет міг жити тепер поза казармою і ціле літо проводив у родині коменданта. Він влаштував собі невелику землянку, яка існує у Казахстані й дотепер і відома під назвою «будиночок Шевченка».
Коли на престол зійшов цар Олександр II, багато хто отримав помилування, але не Шевченко. Але згодом йому допомогли друзі у Петербурзі. За турботи про звільненню поета взялася графиня Толстая та її чоловік, бувший тоді віце-президентом Академії мистецтв. Вони були досить впливовими особами, і за їхніми клопотаннями звернули увагу. Справу «солдата Тараса Шевченка» було відправлено на перегляд і, нарешті 21 липня 1857 року було отримане офіційне повідомлення про його звільнення від служби, і на початку серпня поет попрямував до Петербурга через Астрахань і Нижній Новгород.
У лютому 1858 року Шевченко отримав дозвіл на проживання в Петербурзі і заняття в Академії мистецтв. Після важкої солдатської служби віршів він майже не писав, а в світському суспільстві нудьгував і мріяв повернутися в Україну. Навесні наступного року він нарешті відвідав свою сестру. Але потім знову повернувся до Петербурга але прийняв вже остаточне рішення виїхати і оселитися на «березі Дніпра». Поетові було вже 45 років, а свого житла як і раніше у нього не було. Разом з другом він вибрав для покупки майбутньої садиби ділянку біля Канева (нині Черкась область- ред.), на правому березі Дніпра. В особистому житті поетові також не щастило. Шевченко кілька разів намагався свататися, але невдало. В останні роки він шукав вже не дружину, а просто господиню, але як і раніше безуспішно.
Шевченко збирався зайнятися розповсюдженням письменності серед народу і в Петербурзі він приступив до цієї справи. Так з’явився складений ним «малоросійський буквар». У подальших планах було написання також українською мовою підручників з арифметики, етнографії, історії та географії, але Шевченко не встиг здійснити задумане. З кінця 1860 поет став серйозно хворіти. Лікарі діагностували водянку і радили йому берегтися. Шевченко постійно сидів удома. Друзі відвідували його, і вже в лютому 1861 він ледь не вилікувався, але 26 лютого (10 березня) о п’ятій годині ранку поет випив склянку чаю і спустився вниз, в свою майстерню; але тут йому зробилося погано, він впав і через півгодини помер…
Прах Шевченко поховали спочатку на Смоленському кладовищі у Петербурзі, але потім перевезли у труні, вкритому за козацьким звичаєм червової червоною китайкою, в Україну, згідно з останньою волею покійного. Останнє повернення на батьківщину виявилося важким. Справа в тому, що через перебування на засланні Шевченко вважався неблагонадійним політичним злочинцем, і для його поховання в Україні потрібен був спеціальний дозвіл влади. Тому до отримання цього дозволу друзі вирішили тимчасово поховати поета у Петербурзі. В Україні теж не відразу визначилися з місцем для могили. У Києві митрополит заборонив ховати Шевченка, і тоді друзі вирішили відвезти труну до Канева, на Чернечу гору, де поет раніше хотів оселитися.
Останній етап траурної процесії пройшов урочисто: до неї приєдналися київські студенти, перед труною голосили дівчата в яскравих народних костюмах і вінках. 22 травня 1861 року труна з тілом поета нарешті була похована в склепі на Чернечій горі, яку тут же перейменували в Тарасову гору.
У будівлі Академії мистецтв на Університетській набережній в Петербурзі збереглася меморіальна майстерня-музей Тараса Шевченка.
Тарас Григорович Шевченко справив великий вплив на українську літературу як народний селянський поет. Також його творчість відбилася на польській літературі, його вірші перекладені багатьма слов’янські мови.
