Олена Зінов’єва. Журналіст. Соціолог
Українське суспільство не відмовляється від демократії навіть під час великої війни. Проте дедалі більше громадян сприймають державу як віддалений механізм, який діє без їхньої участі. Нові соціологічні дані показують: головна політична суперечність сьогодні пролягає не між демократією та авторитаризмом, а між формальним визнанням демократичних цінностей і щоденним досвідом безсилля.
Українці хочуть жити в демократії, але не впевнені, що ця демократія чує їх. Це, мабуть, найкоротший і водночас найточніший висновок із дослідження, проведеного компанією «Active Group» спільно з виданням «Політарена» 22 серпня 2026 року.
За його результатами, 85,6% опитаних переконані: Україна має залишатися демократичною державою навіть під час війни. Категорично підтримують це твердження 57,3%, ще 28,2% відповіли «швидше так». Про несправедливі суспільні договори і відносини, ми у Новій Добі писали неодноразово.
На перший погляд, це свідчення надзвичайно міцного суспільного консенсусу. Війна, втрати, мобілізація, економічні труднощі та природний для кризових періодів запит на швидкі рішення не переконали українців відмовитися від демократичного устрою.
Але за цією майже одностайною підтримкою відкривається інша картина. 82,9% респондентів не відчувають, що їхній голос впливає на державні рішення. Понад половина — 54% — не відчувають такого впливу зовсім. Ще 28,9% обрали відповідь «швидше не відчуваю». Лише 12,9% говорять про повний або принаймні частковий вплив.
Ще 84,2% погоджуються з твердженням, що держава і суспільство живуть окремими життями. А 85,3% бачать в Україні системну кризу державного управління.
Отже, перед нами не суспільство, яке розчарувалося в демократії як ідеї. Перед нами суспільство, яке дедалі менше впізнає демократію у власних відносинах із державою.
Демократія залишається цінністю, але перестає бути досвідом
Ці дві групи показників — підтримка демократії та відчуття відсутності впливу — не суперечать одна одній. Навпаки, разом вони описують глибоку кризу політичного представництва.
Для громадянина демократія існує не лише в Конституції, назві державного устрою чи можливості раз на кілька років прийти на виборчу дільницю. Вона стає реальною тоді, коли людина бачить зв’язок між власною дією та реакцією держави: звернення розглянули, рішення пояснили, посадовець відповів за помилку, громаду залучили до обговорення, несправедливе правило змінили.
Якщо такого зв’язку немає, демократія залишається бажаною системою, але перестає бути особистим досвідом.
Саме це демонструють відповіді учасників серпневого опитування. Громадяни не кажуть: «Нам не потрібна демократія». Вони фактично говорять: «Ми не бачимо себе всередині державного механізму».
Це принципово важлива відмінність. Вона означає, що демократичний консенсус в Україні ще зберігається, але його інституційна основа слабшає.
Дані інших досліджень підтверджують складність цієї ситуації. За результатами Центру Разумкова, у листопаді 2025 року 55,5% громадян називали демократію найбажанішим типом державного устрою. Водночас 20,3% припускали, що за певних обставин авторитарний режим може бути кращим. Майже 87% загалом позитивно оцінювали демократичну політичну систему, але близько 60% також позитивно ставилися до образу сильного керівника, не залежного від парламенту та виборів.
Це не обов’язково означає масовий поворот до авторитаризму. Швидше йдеться про суспільний запит на дієздатність. Люди хочуть демократії, але такої, яка здатна ухвалювати рішення, забезпечувати справедливість і карати за зловживання. Коли інституції не дають такого результату, виникає спокуса персоналізувати надію — шукати не кращі правила, а сильнішу людину.
Війна посилила державу, але звузила простір участі
Повномасштабна війна неминуче змінила співвідношення між державою та громадянином. Централізація управління, обмеження частини прав, закритість чутливої інформації, швидкі кадрові й бюджетні рішення можуть бути виправдані безпекою.
Проте тимчасові обмеження створюють довгостроковий ризик, якщо держава перестає пояснювати їхню необхідність, межі та тривалість.
Українці готові приймати складні рішення, але гостро реагують на нерівність правил. Особливо тоді, коли одні громадяни несуть тягар мобілізації, втрати доходів, евакуації чи життя під обстрілами, а інші демонструють привілейованість, уникають відповідальності або збагачуються коштом держави.
У дослідженні «Active Group» головними руйнівниками довіри названі:
- корупційні скандали — 82,9%;
- робота ТЦК і мобілізація — 71,1%;
- кадрова нестабільність у владі — 58,9%;
- несправедливий розподіл тягаря війни — 54,9%;
- непрозорість рішень — 50,1%;
- незрозумілість планів щодо завершення війни — 48,4%;
- брак чесної комунікації — 46,6%.
Ці відповіді об’єднує слово «справедливість». Громадяни оцінюють державу не тільки за тим, чи здатна вона захищати країну, а й за тим, чи однакові її правила для всіх.
Проблема мобілізації у такому контексті не зводиться до ставлення до необхідності оборони. Це також питання процедур, комунікації, поваги до людської гідності, зрозумілих правил військово-лікарської експертизи, ротацій, підготовки та відповідальності посадовців.
Корупція під час війни також сприймається не лише як економічний злочин. Вона руйнує уявлення про спільну жертву: якщо одні ризикують життям, а інші використовують війну для збагачення, суспільний договір починає розпадатися.
Криза відповідальності важливіша за кризу швидкості
Серед ознак управлінської кризи респонденти найчастіше називали корупцію — 35,4%. На другому місці опинилася відсутність відповідальності за провали — 28,2%, на третьому непрацююче законодавство — 23%.
Натомість повільність ухвалення рішень назвали лише 3,9%, а недостатню цифровізацію державних послуг — 1,3%.
Це показовий результат. Суспільство не вимагає від влади тільки більшої швидкості чи ще одного застосунку. Воно вимагає відповідальності.
Цифровий сервіс може скоротити чергу, але не замінить справедливого суду. Електронна послуга полегшує отримання документа, але не відповідає на запитання, чому посадовець, причетний до провалу, залишається на посаді. Технологічна модернізація здатна підвищувати зручність держави, однак сама по собі не створює демократичного представництва.
Тому популярність Михайла Федорова у виборчих моделях можна розглядати як запит на технологічність, нове покоління управлінців і видимий результат. Але навіть найуспішніша цифровізація не усуне дефіциту довіри без незалежних інституцій, прозорих призначень та політичної відповідальності.
Рейтинги говорять не лише про кандидатів
Електоральна частина дослідження демонструє суттєву фрагментацію політичного поля.
Серед респондентів, які визначилися з вибором, у першому турі президентських виборів Володимир Зеленський отримав би 23,7%, Валерій Залужний — 16,5%, Михайло Федоров — 12,2%, Петро Порошенко — 11,9%.
Водночас антирейтинг чинного президента становить 47,1%. У змодельованих парах другого туру Зеленський перемагає Порошенка — 59% проти 41%, але поступається Залужному — 40,1% проти 59,9% — і Федорову: 36,8% проти 63,2%.
Ці цифри не слід читати як готовий прогноз майбутніх виборів. Вони є моментальним знімком настроїв, зробленим у конкретний день і за конкретного формулювання запитань.
Участь Залужного чи Федорова у виборах наразі є елементом соціологічного моделювання, а не зафіксованим політичним фактом. Високий результат у гіпотетичній парі другого туру може відображати не тільки підтримку певного кандидата, а й бажання частини виборців проголосувати проти чинної влади.
Особливо обережно треба порівнювати рейтинг і довіру. Людина може довіряти президентові як керівнику держави під час війни, але не хотіти його наступного терміну. Може позитивно оцінювати головнокомандувача чи міністра, але не мати уявлення про їхню економічну, соціальну або зовнішню політику.
Наприкінці 2025 року КМІС фіксував 59% довіри до Володимира Зеленського. Проте дослідники звертали увагу на внутрішню неоднорідність цієї групи: ті, хто «повністю» довіряв президентові, частіше хотіли бачити його главою держави і після війни, тоді як громадяни, які «скоріше довіряли», нерідко прагнули появи нового покоління лідерів.
Отже, довіра, електоральний вибір та антирейтинг вимірюють різні речі. Зводити їх до одного показника означало б спрощувати реальність.
Партії, яких ще немає
Не менш промовистим є парламентський рейтинг. Серед тих, хто визначився, перше місце посідає умовна партія Валерія Залужного — 16,6%. Далі розташувалися «Європейська солідарність» — 15,2%, партія Михайла Федорова — 14,2%, партія Кирила Буданова — 10,8% та партія Володимира Зеленського — 10,3%.
За підрахунком авторів дослідження, три політичні проєкти, яких фактично ще не існує як повноцінних партій, — Залужного, Федорова і Буданова — разом отримують 28,7%.
Це симптом слабкості української партійної системи. Виборець голосує не стільки за інституцію, команду чи програму, скільки за ім’я, професійну репутацію та символічний образ.
Залужний уособлює армію, стійкість і компетентність. Федоров — цифрову модернізацію та поколіннєве оновлення. Буданов — закриту, рішучу й результативну силову інституцію. Але партійний бренд, побудований навколо популярної особи, ще не є політичною організацією.
Немає відповіді на питання, хто входитиме до списків таких партій, як вони фінансуватимуться, яку модель економіки пропонуватимуть, як бачитимуть податкову систему, соціальну політику, відбудову, ветеранську реінтеграцію та відносини між центром і громадами.
Коли суспільство не довіряє старим партіям, воно вкладає очікування в уявні. Саме тому рейтинги неіснуючих політичних сил можуть бути високими: вони ще не встигли розчарувати виборця конкретними рішеннями, людьми та компромісами.
Виборчий рейтинг під час війни — не календар виборів
Соціологічне моделювання не означає, що вибори можуть відбутися негайно.
Стаття 19 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» прямо забороняє під час його дії проведення президентських, парламентських і місцевих виборів та референдумів. ЦВК також наголошує, що підготовка має стосуватися першого повоєнного виборчого циклу, а не кампанії під час воєнного стану.
Майбутнє голосування потребуватиме відповідей на складні питання: участі військових, внутрішньо переміщених осіб і мільйонів громадян за кордоном; стану реєстру виборців; голосування на деокупованих територіях; безпеки дільниць; доступу кандидатів до медіа; протидії російському втручанню.
Тому нинішні рейтинги показують передусім конфігурацію очікувань, а не склад майбутньої влади.
Чому цифри різних опитувань не можна механічно складати
Дослідження «Active Group» проводилося методом самозаповнення анкет через онлайн-панель «SunFlower Sociology». Було отримано 2000 анкет громадян віком від 18 років; вибірка, за повідомленням дослідників, репрезентативна за віком, статтю та регіоном, крім тимчасово окупованих територій. Заявлена теоретична похибка — не більше 2,2%.
Це достатній обсяг для аналізу, однак онлайн-панель має особливості. Вона охоплює людей, які мають доступ до інтернету та погодилися брати участь у дослідженнях. Формальна похибка враховує випадкові коливання, але не усуває можливого впливу самовідбору, способу формулювання запитань або недосяжності окремих груп населення.
Саме тому 85,6% підтримки твердження «Україна має залишатися демократією навіть під час війни» не можна прямо порівнювати з 55,5%, які в іншому опитуванні назвали демократію «найбільш бажаним типом державного устрою». Це різні запитання, методики, періоди та контексти.
Коректніше говорити не про арифметичну зміну настроїв, а про стійку тенденцію: більшість українців зберігає демократичну орієнтацію, однак одночасно висловлює значне невдоволення якістю державного управління і рівнем власної участі.
Суспільство не просить відкласти зміни
Важлива частина опитування залишилася в тіні електоральних рейтингів. 68,9% респондентів вважають, що систему державного управління можна реформувати вже під час війни. Лише 11,8% пропонують чекати миру, ще 6,3% узагалі не вірять у можливість реформи.
Це заперечує зручну тезу, ніби суспільство готове терпіти будь-які управлінські проблеми до завершення бойових дій.
Люди, схоже, розрізняють реформи, які можуть послабити обороноздатність, і зміни, здатні зробити державу сильнішою вже зараз. Відповідальність за корупцію, прозорі кадрові процедури, зрозуміла комунікація, краща робота з військовими та їхніми родинами, доступність адміністративних послуг, діалог із громадами не суперечать обороні. Вони підтримують її.
Довіра — це також ресурс національної безпеки. Від неї залежать готовність виконувати складні рішення, сплачувати податки, служити, допомагати армії та погоджуватися на тривалі обмеження.
Повернути громадянина в державу
Головний виклик, зафіксований дослідженням, полягає не лише у падінні чи зростанні рейтингів окремих політиків. Він значно глибший.
Українська держава може вийти з війни формально демократичною, але із суспільством, яке не відчуває власної політичної спроможності. У такій ситуації вибори самі по собі не усунуть відчуження. Вони лише на певний час дадуть громадянинові можливість змінити прізвище на вершині системи.
Щоб демократія перестала бути абстракцією, необхідні постійні канали участі: консультації з громадами, доступ до публічної інформації, змістовні громадські обговорення, підзвітність депутатів, прозорі кадрові конкурси, дієві петиції, незалежні суди та зрозуміле пояснення непопулярних рішень.
Найнебезпечнішим наслідком нинішнього розриву може стати не протест і навіть не падіння рейтингу влади. Небезпечнішою є політична апатія — переконання, що жодна дія нічого не змінює.
Поки 85,6% українців хочуть демократії, держава має великий запас суспільної лояльності до самої моделі. Але коли 82,9% не бачать впливу свого голосу, цей запас не можна вважати безмежним.
Українці не відмовилися від демократії. Вони очікують, що демократія нарешті перестане обходитися без них.
Джерела: дослідження Active Group і «Політарени» від 22 серпня 2026 року, динаміка ставлення до демократії — Центр Разумкова, дослідження довіри до президента — КМІС, Закон України «Про правовий режим воєнного стану», матеріали ЦВК про підготовку повоєнних виборів.
