Олег Спорников, головний редактор «Нової Доби»
Тридцять п’ять років тому українці проголосили Незалежність. Тоді багатьом здавалося, що достатньо юридично вийти з Радянського Союзу, підняти синьо-жовтий прапор, затвердити герб і гімн — і наша свобода стане незворотною. Сьогодні ми знаємо: проголосити незалежність і вибороти її — не одне й те саме.
24 серпня 1991 року Україна відновила державність. Але боротьба за право бути собою не завершилася. Вона тривала в суперечках про мову й історичну пам’ять, у спротиві політичному та економічному тиску Москви, на майданах українських міст. А згодом — зі зброєю в руках у Криму, на Донбасі, під Києвом, Черніговом, Харковом, Херсоном, Маріуполем, Бахмутом і в сотнях інших місць, назви яких назавжди закарбовані в нашій пам’яті. Тому війну, яку росія веде проти України, я вважаю національно-визвольною боротьбою українського народу проти московської імперії. Це боротьба не лише за території, хоча кожен метр української землі має значення. Не лише за державний кордон, хоча без нього немає суверенної країни. І навіть не лише за фізичне виживання мільйонів людей. Це боротьба за право українців залишатися українцями.
Війна за право бути собою
Російська агресія не почалася раптово і не виникла через одну політичну суперечку. Вона не є наслідком «непорозуміння між братніми народами» чи конфліктом двох однаково відповідальних сторін.
Перед нами продовження давньої імперської політики.
Москва протягом століть намагалася переконати світ, що Україна не має власної історії, мови, культури та права на державність. Українські землі називали частиною «історичної Росії», нашу мову — діалектом, культуру — провінційним відгалуженням чужої традиції. Наших державників оголошували зрадниками, а борців за свободу — злочинцями. Коли ж українці відмовилися знову підкоритися, проти нас спрямували армію. Але кожний українець, постав, всупереч їхньому уявленню проти рашиської навали… Звичайні люди без зброї, вийшли захищати своє село, райцентр, столицю…
Але росії потрібна не просто українська територія. Їй потрібна Україна без української волі. Країна, яка не визначає власної зовнішньої політики, не називає своїх героїв, не розповідає власну історію і не вирішує самостійно, як їй жити. Не дарма ж вони традиційно впливали на наші вибори, які, як правило, так чи інакше завершувалися на їхню користь.
Сам факт існування демократичної, європейської та незалежної України спростовує імперський міф про те, що всі сусідні народи нібито приречені перебувати під владою москви. Саме тому ця війна має національно-визвольний характер. Українці захищають не тільки державні установи. Ми захищаємо свою політичну суб’єктність — право самостійно обирати майбутнє.
Імперія, яка не змирилася зі свободою народів
Розпад Радянського Союзу в москві так і не сприйняли як закономірне звільнення поневолених народів. Його почали трактувати як геополітичну катастрофу та втрату територій, що нібито повинні належати Росії.
У цій логіці незалежні Україна, Литва, Латвія, Естонія, Грузія, Молдова, Вірменія, Азербайджан, Казахстан та інші держави — не рівноправні суб’єкти міжнародних відносин, а «колишні володіння», які мають залишатися в зоні московського контролю.
Саме тут пролягає принципова межа між імперським і демократичним світоглядом.
Для вільної людини незалежність іншого народу є природним правом. Для імперії вона завжди здається тимчасовим непорозумінням, яке потрібно виправити тиском, шантажем, підкупом, пропагандою або війною.
Україна стала головною мішенню не тому, що ми слабкі. Навпаки — тому, що ми виявилися достатньо сильними, аби вирватися з російської політичної та культурної орбіти. Український досвід доводить іншим народам: імперії можна протистояти, нав’язаний центр не є вічним, а свобода можлива. р осійська імперська політика загрожує не лише державам, які вже здобули незалежність. Її заручниками залишаються народи, що й досі перебувають у складі російської федерації. Їхні мови витісняють, історію переписують, ресурси територій використовують на користь центру, а представників національних спільнот відправляють воювати за інтереси імперії. Кримські татари, які пережили російську окупацію та радянську депортацію, особливо добре знають ціну московських обіцянок. Водночас власні історії підкорення, русифікації та придушення мають чеченці, інгуші, черкеси, буряти, калмики, татари, башкири, ерзя, мокша, якути й багато інших народів. Ми не маємо права вирішувати за них, яким повинно бути їхнє майбутнє. Але маємо право називати речі своїми іменами: система, що заперечує свободу народів і використовує їх як ресурс для нових завоювань, залишається імперією. Саме цю систему я називаю імперією зла. Не через національність її громадян і не через бажання засудити мільйони людей за місцем народження. Зло не записане в крові чи паспорті. Йдеться про державну модель, яка робить насильство нормою, загарбання — політикою, а брехню — способом існування.
Незалежність не подарували
У мирні роки ми часто говорили, що Незалежність дісталася Україні безкровно. Це було лише частиною правди. За неї платили життями козаки, воїни Української Народної Республіки та Української Галицької армії, учасники повстанського руху, політв’язні, дисиденти, шістдесятники. За неї помирали заморені Голодомором українські селяни, репресовані діячі культури, священники заборонених церков і всі ті, хто відмовлявся зректися свого імені. І ми тільки тепер схиляємо коліна перед тими, вже напівлегендарними Героями…
У 1991 році ми отримали шанс, оплачений поколіннями українців.
Але не всі встигли зрозуміти ціну цього шансу. Дехто сприймав державу як тимчасову адміністративну конструкцію. Хтось вважав, що незалежність гарантована самим фактом міжнародного визнання. Комусь здавалося, що можна нескінченно балансувати між власною державністю та залежністю від Москви.
Війна зруйнувала ці ілюзії.
Незалежність не передається разом зі свідоцтвом про народження. Її потрібно підтримувати сильними інституціями, відповідальною владою, боєздатною армією, справедливим судом, конкурентною економікою, якісною освітою та зрілим громадянським суспільством.
І передусім — готовністю громадян не відмовлятися від власної держави, навіть коли її існування вимагає надзвичайно високої ціни.
Патріотизм не звільняє владу від відповідальності
Національно-визвольна боротьба не означає, що ми повинні мовчати про внутрішні проблеми. Навпаки: держава, за яку люди віддають життя, має бути гідною цієї жертви.
Неможливо закликати громадян до єдності й водночас толерувати корупцію. Не можна говорити про повагу до захисників, якщо поранений військовий змушений долати принизливу бюрократію. Не можна будувати європейську Україну методами, успадкованими від радянської системи.
Критика влади не є зрадою. Контроль за бюджетом, вимога справедливості та боротьба з корупцією не послаблюють державу — вони роблять її стійкішою. Проте критика має спиратися на факти й відповідальність, а не на маніпуляції, зневіру або свідоме повторення ворожої пропаганди.
Наша мета — не просто вистояти як територія з прапором. Ми маємо зберегти Україну як республіку вільних громадян.
Якщо після перемоги ми відтворимо в себе зменшену копію тієї системи, проти якої воюємо, то не виконаємо обов’язку перед полеглими. Московській імперії ми протистоїмо не тільки українською мовою та національними символами, а й іншою моделлю суспільства — заснованою на гідності, праві та повазі до людини.
Тридцять п’ять років — це лише початок
У день 35-річчя Незалежності важко обмежитися святковими словами. За кожним піднятим прапором ми бачимо тих, хто вже не повернеться. За кожною хвилиною мовчання — чиєсь обірване життя, чиясь порожня кімната, чиєсь непрочитане повідомлення.
Наше свято має присмак болю. Але цей біль не скасовує свята.
Навпаки, сьогодні ми краще розуміємо, що саме відзначаємо. Незалежність — це не дата в календарі й не урочистий концерт. Це можливість називати свою країну власним ім’ям. Говорити своєю мовою. Обирати владу та змінювати її. Пам’ятати своїх героїв. Самостійно вирішувати, з ким будувати майбутнє.
Це право української дитини народитися в Україні й не доводити нікому, що її народ існує.
Ми не обирали цю війну. Але ми обрали не капітулювати.
І сьогодні український народ продовжує справу всіх поколінь, які боролися до нас. У формі Збройних сил, у лікарняних палатах, у волонтерських штабах, у рятувальних підрозділах, у школах, редакціях, громадах і родинах ми тримаємо одну лінію оборони — право України бути собою.
Російська імперія хоче переконати нас, що вона вічна, а наш спротив марний. Так говорили всі імперії перед занепадом. Вони здавалися непорушними, доки поневолені народи не переставали їх боятися.
Україна вже перестала.
Попереду ще багато болю, важкої роботи й рішень, за які кожному з нас доведеться відповідати. Та після всього пережитого ми вже не маємо права повернутися до байдужості та меншовартості.
У свої тридцять п’ять Україна платить найвищу ціну за остаточний вихід з імперії. Наш обов’язок — зробити так, щоб цю ціну не було сплачено марно. І щоб наступні покоління відзначали День Незалежності не як річницю чергового перепочинку між війнами, а як свято остаточно вибореної свободи.12:40
Тридцять п’ять років тому Україна проголосила Незалежність. Тоді багатьом здавалося, що достатньо вийти з Радянського Союзу, підняти синьо-жовтий прапор, затвердити герб і гімн — і свобода стане незворотною. Сьогодні ми знаємо: проголосити незалежність і насправді вибороти її — не одне й те саме.
