Колонка головного редактора «Нової Доби» Олега Спорникова
Останній тиждень у Києві та області важко розділити на дні. Ніч переходить у ранок, ранок — у нову тривогу, а після короткого відбою телефон знову подає знайомий сигнал. Ми засинаємо під гул безпілотників. Прокидаємося від вибухів. Ведемо дітей у школу, спускаємося в метро, відкриваємо магазини, їдемо на роботу — і постійно прислухаємося до неба. рашизм намагається зробити повітряну тривогу звичайним фоном нашого життя. Вона прагне не тільки руйнувати будинки й інфраструктуру. Її мета — виснажити нас психологічно, позбавити сну, зламати звичний ритм міста, змусити жити в очікуванні наступного удару.
Тиждень, який здавався безкінечною тривогою
Наприкінці серпня Київ і область опинилися під серією практично безперервних повітряних атак. У ніч проти 28 серпня на Київщині були пошкоджені житлові будинки та складські приміщення, загинули й постраждали люди. Наступного дня атаки продовжилися: у Дніпровському районі столиці після падіння безпілотника виникла пожежа в зеленій зоні, змінювався рух міського транспорту. 30 серпня під час чергової атаки пожежа виникла в нежитловій будівлі Шевченківського району. У ніч на 1 вересня Київ і область знову атакували ракетами та безпілотниками. У Подільському районі було пошкоджено 16-поверховий житловий будинок. На Київщині поліція повідомила про загиблих, поранених і нові руйнування.
Але й після цього тиша не настала.
Тільки протягом першої половини 2 вересня повітряну тривогу в Києві оголошували п’ять разів. У Шевченківському районі безпілотник влучив у шестиповерховий житловий будинок, частину споруди було зруйновано. Постраждали четверо людей, двох із них госпіталізували. Через небезпеку тимчасово змінювалася робота метро. Про це повідомляла міська влада столиці. 3 вересня атаки тривали. На Київщині поранення отримали люди, були пошкоджені будинки та інші цивільні об’єкти. Увечері російський дрон влучив у багатоповерховий житловий будинок у Голосіївському районі столиці. За повідомленням Associated Press, Київ пережив шість днів важких атак поспіль — безпрецедентну для столиці серію від початку повномасштабного вторгнення. Одна з атак тривала понад 12 годин. Українські посадовці прямо говорять: такі удари покликані виснажити цивільне населення і порушити повсякденне життя міста. Цю оцінку наводить Associated Press.
Нова тактика — не давати місту видихнути
Ми бачимо зміну характеру атак. Якщо раніше багато киян сприймали найбільшу небезпеку переважно як нічну, тепер російські безпілотники можуть з’являтися вранці, вдень, увечері й знову вночі. Атаки розтягуються в часі, відбуваються хвилями, змушують неодноразово оголошувати тривогу. Це ускладнює роботу громадського транспорту, підприємств, шкіл, лікарень та екстрених служб. Людина може вийти з укриття — і невдовзі знову почути сирену. 27 серпня Росія здійснила одну з найбільших денних атак безпілотниками. За даними Повітряних сил, по Україні було запущено близько 140 ударних БпЛА, понад сто з яких були реактивними. Головним напрямком удару став Київ.
Реактивні дрони швидші за звичайні «шахеди». Їхнє застосування скорочує час на реагування та створює додаткове навантаження на протиповітряну оборону. Водночас фахівці Повітряних сил застерігають від надмірного узагальнення: склад кожної атаки змінюється, а звичайні ударні безпілотники досі залишаються основою російських дронових ударів.
Отже, нова тактика полягає не в одному конкретному типі зброї. Вона полягає у поєднанні різних засобів ураження, тривалих хвилях запусків, денних і нічних атаках та постійному психологічному тиску.
Це терор виснаження.
За кожним повідомленням — люди
За сухими формулюваннями «пошкоджено будинок», «ліквідовано пожежу» або «відновлено електропостачання» стоять люди. Хтось вибігав у коридор із дитиною на руках. Хтось шукав телефон у темній квартирі. Хтось писав рідним коротке: «Ми живі». Хтось повернувся після відбою і побачив замість вікна чорну порожнечу. А хтось уже ніколи не повернеться додому. За цими ж повідомленнями стоять рятувальники, медики, поліцейські, комунальники та енергетики. Поки ми чекаємо відбою, вони часто вже їдуть туди, де горить, де є поранені, де під завалами можуть залишатися люди. Вони гасять пожежі, розбирають уламки, закривають вибиті вікна, лагодять мережі й повертають світло. І роблять це, знаючи, що тривога може початися знову. Саме так виглядає справжня стійкість — не на плакатах і не в урочистих промовах, а серед скла, пилу, вогню й безсонних очей.
Не треба соромитися страху
Я не хочу повторювати порожні слова про те, що кияни нічого не бояться. Бояться. Я теж боюся. Страх за дітей, рідних, друзів і колег — природний. Але мужність полягає не у відсутності страху. Мужність — це діяти правильно, попри нього. Почути тривогу й піти в укриття. Не стояти біля вікна. Не знімати роботу протиповітряної оборони. Допомогти літній сусідці спуститися сходами. Написати близьким. Здати кров. Підтримати рятувальників, медиків і захисників. Нехтування безпекою — не хоробрість. Нам потрібні живі кияни, живі мешканці області, живі журналісти, волонтери, працівники й підприємці. Потрібні люди, які після війни відбудовуватимуть країну.
Київ продовжує жити
Після ночі вибухів місто прокидається. Відчиняються кав’ярні. Виходить транспорт. Лікарі починають прийом. Учителі зустрічають дітей. Підприємці піднімають ролети магазинів. Комунальники прибирають уламки. Не тому, що нічого не сталося. А саме тому, що сталося — і ми не дозволимо росії визначати, яким буде наше життя.
Ворог хоче, щоб ми звикли до безсилля. Натомість ми вчимося відповідальності одне за одного. Ворог хоче, щоб Київ спорожнів і замовк. Але місто говорить, працює, допомагає армії, виховує дітей, створює музику, видає газети й будує плани. Ворог хоче роз’єднати столицю та область. Але під час кожної атаки ми бачимо протилежне: Київщина приймає людей, громади допомагають одна одній, волонтери везуть необхідне, енергетики повертають світло, а незнайомі люди стають ближчими.
Наша відповідь буде гідною
Росії не вдасться залякати киян і жителів Київщини. Не тому, що ми невразливі, а тому, що вже знаємо ціну свободи. Наша відповідь — це сильна українська армія і підтримка Сил оборони. Це розвиток власної зброї та посилення протиповітряного захисту. Це справедлива відповідальність російських воєнних злочинців. Це відновлені будинки, працюючі підприємства, школи з надійними укриттями та міста, в яких знову буде чути більше дитячого сміху, ніж сирен. Україна має право захищатися і відповідати на агресію всіма законними засобами. Наша відповідь спрямована проти агресора та його військової спроможності — не проти мирних людей. Ми обов’язково відповімо гідно. Витримаємо. Допоможемо тим, хто постраждав. Підтримаємо тих, хто нас захищає. Відбудуємо те, що було зруйновано. Але зараз найважливіше — берегти себе та близьких. Не ігнорувати тривоги. Не перетворювати втому на необережність. Бо кожне збережене життя — це теж наша перемога.
Олег Спорников,
головний редактор газети «Нова Доба»
Підтримуйте професійну і незалежну пресу:
