Більшість внутрішньо переміщених українців уже не перебувають у короткочасному транзиті. Вони роками живуть у нових громадах, працюють, виховують дітей і сплачують податки. Проте дорога оренда, втрата професійного статусу, проблеми зі здоров’ям і нестабільність державної допомоги не дозволяють багатьом родинам вийти з режиму постійного виживання.

Олена Зінов’єва, журналістка, соціологиня, спеціально для «Нової Доби»

Внутрішнє переміщення часто описують як один момент: людина залишила дім, сіла в евакуаційний потяг, приїхала до безпечнішого міста й почала життя спочатку. Насправді переїзд — лише початок значно довшого процесу. Родині потрібно знайти житло, відновити документи, влаштувати дітей до школи, знайти лікаря, перенести бізнес або шукати нову роботу. Часто доводиться погоджуватися на нижчу посаду, змінювати професію, жити без звичного кола підтримки та щомісяця віддавати власнику квартири більшу частину доходу. Зовні життя такої родини може виглядати впорядкованим. Дорослі працюють, діти навчаються, рахунки сплачуються. Але достатньо хвороби, втрати роботи чи чергового підвищення оренди — і вся конструкція руйнується. Саме цю приховану нестабільність показало опитування благодійного фонду «Волонтерська Спілка ПОРУЧ», проведене наприкінці серпня 2026 року серед ВПО та інших людей, яким допомагає організація. “Нова Доба” постійно приділяє увагу темі наших ВПО, тому я не змогла пройти повз цього цікавого дослідження.

73% уже економлять на базових потребах або не можуть їх покрити

На запитання про фінансове становище відповіли 323 людини. Із них 55% повідомили, що регулярно економлять на основних потребах, а ще 18% уже не мають достатньо коштів, щоб повністю їх забезпечувати. Стабільним своє матеріальне становище назвали лише 4%. За останні пів року 65% учасників скорочували витрати на продукти, 60% — на ліки та лікування, 36% — на транспорт. Кожен п’ятий економив на освіті дітей. У 41% опитаних заощадження вже закінчилися, ще 29% не мали їх після переїзду. У кожного п’ятого певні накопичення збереглися, але майже вичерпані. Отже, приблизно дев’ять із десяти учасників дослідження або живуть без фінансової подушки, або наближаються до цього стану. Це не репрезентативне загальнонаціональне дослідження. Його учасники належать до аудиторії благодійного фонду, а отже, можуть мати більшу потребу в підтримці, ніж середньостатистичне домогосподарство ВПО. Висновок про те, що понад 70% усіх переселенців України економлять на базових потребах, на підставі цієї вибірки робити не можна. Проте опитування добре показує механізм, за яким родина потрапляє у тривалу бідність. І ці спостереження збігаються з результатами масштабніших українських та міжнародних досліджень. За оцінкою Світового банку, рівень бідності в Україні у 2025 році сягнув 41,6% проти 37% роком раніше. Приблизно 70% домогосподарств наприкінці 2025-го оцінювали своє матеріальне становище як гірше, ніж до повномасштабного вторгнення. Лише близько кожної п’ятої родини повідомляла, що їй удавалося відкладати гроші. Такі результати містить дослідження Світового банку Monitoring Living Conditions in Ukraine.

Отже, проблема ВПО є частиною загальної кризи доходів, але переміщення додає до неї окремий великий рахунок — плату за житло.

Оренда як податок на втрачений дім

У дослідженні фонду 37% родин повідомили, що оренда та комунальні платежі забирають від половини до 70% доходу. Ще 22% витрачають на житло понад 70%.

Інакше кажучи, майже шість із десяти опитаних віддають за дах над головою щонайменше половину всіх грошей.

У такій родині фінансове планування втрачає сенс. Після оренди залишається сума, якої має вистачити на продукти, транспорт, одяг, навчання, ліки та непередбачені витрати. Якщо хворіє дитина або ламається побутова техніка, доводиться позичати, відкладати лікування чи скорочувати харчування.

Через нестачу коштів 42% учасників уже переїжджали в дешевше або гірше помешкання. Ще 23% розглядають такий крок.

Національні дані демонструють ту саму проблему, хоча й не настільки драматичну. У спільній оцінці потреб відновлення України зазначено, що близько половини ВПО, які орендують житло, витрачають на нього понад третину доходів, а 18% — більше половини. Переселенці часто винаймають квартири без письмового договору, що підвищує ризик раптового збільшення плати або виселення. Ці дані наведені у п’ятій оцінці відновлення RDNA5.

Проблема не обмежується високими цінами. Український ринок оренди значною мірою залишається неформальним. Власники квартир нерідко не хочуть укладати офіційні договори, реєструвати дохід або здавати житло родинам із маленькими дітьми, тваринами чи людям похилого віку.

У результаті переселенець, який втратив власне житло, опиняється у слабкій переговорній позиції. Йому потрібна квартира зараз, а орендодавець може обирати серед кількох претендентів.

Державна субсидія існує, але між програмою та квартирою залишається договір

Держава запровадила субсидію на оренду для ВПО. Вона призначена родинам, які витрачають на найм житла понад 20% сукупного доходу. Розмір допомоги залежить від доходів, кількості членів сім’ї та граничної вартості оренди у відповідному регіоні. Субсидія надається на шість місяців із можливістю продовження. Умови програми оприлюднені на урядовому порталі.

У бюджеті на 2026 рік на субсидії оренди та компенсацію частини податків орендодавцям передбачили 500 мільйонів гривень. Ще 1,5 мільярда — на ремонт і створення фондів тимчасового житла, 1,1 мільярда — на програму «Прихисток».

Проте сама наявність програми не гарантує її масового використання.

Для оформлення субсидії потрібен офіційний договір. Якщо власник не погоджується легалізувати оренду, переселенець не може повноцінно скористатися підтримкою. Компенсація податку орендодавцю мала б розв’язувати цю проблему, але для цього люди повинні знати про механізм, довіряти йому і не очікувати додаткової бюрократії.

Таким чином, держава пропонує допомогу людині, але реалізація її права залежить від рішення іншої приватної особи.

Потрібна не тільки субсидія, а й масове роз’яснення для власників житла, простий типовий договір, зрозумілий податковий механізм та захист обох сторін. Інакше бюджетна програма існуватиме, а значна частина орендного ринку працюватиме паралельно з нею.

Тимчасовість, яка триває роками

За оцінкою Світового банку, на початку 2026 року всередині України залишалися приблизно 3,3 мільйона переміщених людей. В інших гуманітарних оцінках фігурує близько 3,7 мільйона — різниця пояснюється датою підрахунку та методологією. Важливо не змішувати фактичні оцінки проживання зі статистикою виданих довідок ВПО. За даними УВКБ ООН, 73% внутрішньо переміщених людей станом на початок 2026 року перебували в переміщенні понад два роки. Оцінка міститься у плані реагування УВКБ ООН. Це означає, що термін «тимчасово переміщені» дедалі менше описує реальність. Діти встигають закінчити кілька класів у новій школі, дорослі змінюють роботу, родини формують нові соціальні зв’язки. В опитуванні «ПОРУЧ» 67% респондентів планують або скоріше планують залишатися в нинішньому місті протягом наступних двох-трьох років. Повернутися додому збираються лише 9%. Це не обов’язково означає остаточну відмову від повернення. Людина може мріяти про рідне місто, але водночас розуміти, що найближчими роками воно залишатиметься окупованим, небезпечним або зруйнованим. Раніші опитування УВКБ ООН також показували, що більшість ВПО хотіли б колись повернутися, однак головними перепонами називали безпеку, житло та роботу. Тут немає суперечності. Можна хотіти повернення «одного дня» і водночас будувати життя в іншій громаді. Соціальна політика повинна дозволяти обидва сценарії, а не змушувати людину вибирати між інтеграцією та вірністю своєму дому.

Робота є, але професійне життя починається знизу

У другій частині дослідження фонду взяли участь 139 людей. Лише 24,5% працюють за своєю професією. Ще 22% знайшли роботу в іншій галузі, 11% працюють на посадах нижче своєї кваліфікації. Третина опитаних після переїзду повністю змінила професію, ще 23% — частково. Для окремої людини це може бути історією успішної адаптації. Але у масштабах країни масова втрата професійного статусу означає неефективне використання людського капіталу. Учителька може працювати продавчинею не тому, що втратила педагогічні здібності, а тому, що не знайшла вакансії поруч із житлом. Інженер може стати охоронцем через неможливість підтвердити досвід або опанувати нове програмне забезпечення. Медична працівниця може відмовитися від повної зайнятості, бо немає кому забирати дитину зі школи. У спільній міжнародній оцінці потреб України зазначено, що близько 20% ВПО залишаються безробітними — це майже вдвічі більше, ніж серед людей, які не пережили переміщення. Обов’язки з догляду за членами родини обмежують можливості працевлаштування 29% ВПО, які шукають роботу, та 35% жінок. Отже, проблема не завжди полягає у відсутності вакансій. Часто робота існує, але людина не може поєднати її з житлом, транспортом, лікуванням або доглядом за дитиною.

Готовність учитися є — вільного ресурсу немає

У дослідженні фонду 73% учасників заявили, що готові здобути нову професію, якщо це суттєво збільшить шанси на працевлаштування. Водночас 28,5% не можуть оплатити навчання, 23% психологічно не мають на нього сил, 15% не розуміють, які спеціальності затребувані. Ще 10% заважає догляд за дітьми. Лише близько 12% відповіли, що не бачать перешкод для навчання. Ці цифри руйнують популярне уявлення, ніби людині достатньо «дати вудку» — запропонувати курси замість матеріальної допомоги. Щоб скористатися цією вудкою, потрібні час, гроші на дорогу, комп’ютер, інтернет, психологічна спроможність учитися і можливість залишити з кимось дитину. Навчальний сертифікат сам по собі не створює зайнятість. Програма перекваліфікації має починатися з реальної вакансії або прогнозованої потреби роботодавців. Потрібно заздалегідь розуміти, хто найме випускника, яку зарплату запропонує і чи сумісний графік із життєвими обставинами людини. Показовими є відповіді чотирьох компаній-партнерів фонду. Усі вони готові наймати ВПО й навчати працівників власним коштом. Три допускають співфінансування перекваліфікації. Роботодавців також зацікавила можливість отримувати вже відібраних кандидатів із базовими необхідними навичками. Вибірка з чотирьох компаній занадто мала для загальних висновків про бізнес. Однак вона демонструє перспективну модель: не спочатку навчати сотні людей невідомо для якої роботи, а спочатку знаходити конкретний попит і під нього формувати короткі програми.

Вік, діти та статус ВПО

Найчастіше учасники дослідження відчували дискримінацію через вік — про це повідомили 33%. Із упередженням через статус ВПО стикалися 22,5%, через наявність дітей — 17%.

Понад половина респондентів розповіли, що роботодавці під час співбесід запитували, як довго вони планують жити в місті та чи збираються повертатися додому.

Саме запитання не завжди є проявом дискримінації. Роботодавець може намагатися оцінити стабільність майбутньої співпраці. Але коли людині відмовляють через припущення, що «переселенці все одно поїдуть», статус ВПО перетворюється на професійний бар’єр.

Виникає замкнене коло. Щоб винаймати квартиру, потрібна стабільна робота. Щоб отримати роботу, потрібно переконати роботодавця, що ти залишишся в місті. А щоб залишитися, необхідно мати доступне житло.

Розірвати це коло одним коротким курсом або одноразовою виплатою неможливо.

Допомога не повинна створювати пастку залежності

Понад половина учасників опитування, які відповіли на запитання про державну допомогу, після припинення виплат змогли б прожити не довше місяця. Кожен четвертий не зміг би обходитися без них узагалі. У бюджеті України на 2026 рік на допомогу на проживання ВПО передбачено 39,6 мільярда гривень. Це значний ресурс. Але ефективність соціальної політики потрібно оцінювати не лише кількістю виплачених коштів. Допомога має одночасно виконувати дві функції: не дозволити людині провалитися в крайню бідність і дати їй можливість поступово стати економічно самостійною. Для літньої людини, особи з інвалідністю або самотньої матері з маленькою дитиною постійна підтримка може бути необхідною. Для працездатної людини потрібна комбінація тимчасової допомоги, доступного житла, догляду за дітьми, перенавчання та працевлаштування. Автоматичне припинення виплат після формального перевищення певного критерію може зруйнувати крихку стабільність родини. Водночас безстрокова допомога без індивідуального плану інтеграції не усуває причин бідності. Потрібен не однаковий чек для всіх, а зрозумілий маршрут підтримки для конкретного домогосподарства.

ВПО — не окрема соціальна група назавжди

У червні 2026 року Уповноважений Верховної Ради з прав людини публічно назвав ситуацію з державною політикою щодо ВПО системним провалом. На той момент уряд іще не затвердив нової довгострокової стратегії, яка об’єднувала б питання житла, інтеграції та працевлаштування. Позиція Омбудсмана оприлюднена на його офіційному сайті. Суворе формулювання, але проблема справді існує. В Україні діють десятки програм: допомога на проживання, «Прихисток», субсидія оренди, компенсація роботодавцям, професійне навчання, «єОселя», «єВідновлення», житлові ваучери. Проте людині потрібен не перелік постанов, а результат: безпечна квартира, дохід, школа для дитини, медична допомога та впевненість, що наступного місяця правила раптово не зміняться.

Станом на початок 2026 року житло за програмою «єОселя» отримали 1 365 ВПО. Це важливий результат для конкретних родин, але невеликий масштаб порівняно з мільйонами переміщених людей.

Іпотека допомагає тим, хто вже має стабільний дохід і може сплачувати кредит. Найбіднішим родинам потрібні соціальна оренда, муніципальне житло, компенсація найму або підтримане проживання. Однією програмою неможливо охопити настільки різні потреби.

Від гуманітарної допомоги — до права на нормальне життя

Опитування фонду «ПОРУЧ» важливе не тому, що дає універсальний портрет усіх ВПО. Воно показує, як проблеми накладаються одна на одну. Дорога оренда знищує можливість накопичувати гроші. Відсутність заощаджень змушує триматися за будь-яку роботу. Низькооплачувана робота не дозволяє орендувати краще житло. Неможливість оплатити догляд за дитиною перешкоджає навчанню. Відкладене лікування погіршує здоров’я і ще більше звужує вибір вакансій. Тому політика інтеграції має будуватися не навколо статусу, а навколо взаємопов’язаних потреб людини. Доступне житло без роботи залишає родину залежною від допомоги. Робота без житла не забезпечує стабільності. Навчання без конкретної вакансії може стати ще одним сертифікатом у шухляді. Виплата без соціального супроводу дозволяє пережити місяць, але не змінює наступний рік. ВПО не потребують довічного утримання. Вони потребують справедливого старту після того, як Росія забрала в них дім, роботу, майно та звичне соціальне середовище. За кожною довідкою ВПО стоїть не «отримувач допомоги», а людина, яка вже зробила складний крок — урятувала себе і родину, переїхала та намагається відбудувати життя. Завдання держави полягає не в тому, щоб нескінченно підтримувати її в режимі виживання. Завдання — допомогти знову стати повноправною, економічно самостійною частиною громади. А починається ця самостійність із дуже простих речей: мати де жити, за що купити їжу, де працювати і кому довірити дитину.