Авторська колонка Олега Спорникова
Український національний спротив — це не лише військова доктрина й не набір абстрактних завдань – це повсякденна, часто-густо невидима робота тисяч людей, які опинилися під окупацією рашизму й відмовилися прийняти нав’язану ним «реальність». Спротив — це спосіб зберегти себе, свою ідентичність і право на майбутнє. Саме тому спротив – є ключовим чинником у боротьбі за деокупацію та відновлення державності.
Правова рамка цього явища чітка: діяльність Руху опору визначена Законом України «Про основи національного спротиву». Йдеться про систему завдань, спрямованих на ослаблення ворога, підтримку Сил оборони, підготовку територій до спротиву, протидію окупаційним адміністраціям і використанню місцевих ресурсів агресором, а також про здобуття й аналітичне опрацювання розвідувальних відомостей. Важливо підкреслити: національний спротив — це не хаотичний протест, а структурована складова оборони держави.
Та за сухими юридичними формулюваннями стоять конкретні люди. На тимчасово окупованих територіях спротив часто починається з малого: з відмови приймати примусові рашиські паспорти, збереження української мови, символів і пам’яті. Це дії, які не завжди потрапляють у зведення новин, але саме вони не дозволяють окупанту «нормалізувати» захоплення. Окупація прагне тиші та покори; спротив руйнує обидві ілюзії.
У цьому контексті культурний фронт має не менше значення, ніж військовий. Показовим є концерт, присвячений українцям на ТОТ, які чинять спротив, презентований гуртом DakhaBrakha. Це не просто музична подія — це публічний акт солідарності. Слова фронтмена Марка Галаневича — «Ми знаємо, хто ми. Ми знаємо, звідки. Ніяка примусова роздача паспортів не змінить цього…» — звучать як моральний камертон. Вони адресовані тим, хто змушений жити під тиском, але не зламався. Культура тут працює як міст між вільними та невільними, між сьогоденням і майбутнім.
Понад 30 українських гуртів, що торік долучилися до підтримки Руху опору ССО ЗСУ, зробили важливу справу: вони легітимізували тему спротиву в масовій свідомості. Концерти, доступні на YouTube-каналі «Тотальний: Наживо», — це не розвага у воєнний час, а форма публічної комунікації з тими, кого ворог намагається ізолювати. Для людей на ТОТ такі сигнали — доказ того, що про них пам’ятають і що їхній вибір має сенс.
З мого погляду, головна цінність національного спротиву полягає в тому, що він зберігає суб’єктність суспільства. Навіть у найгірших умовах людина лишається носієм рішення: співпрацювати чи ні, мовчки погодитися чи чинити опір. Кожен маленький акт непокори — це цеглина в майбутню деокупацію. Без внутрішнього спротиву жодна військова операція не буде повноцінною, бо звільнення — це не лише про території, а й про людей.
Спротив також виконує стримувальну функцію. Він ускладнює ворогу управління захопленими регіонами, підвищує ціну окупації та демонструє її тимчасовість. Саме тому окупаційні адміністрації так бояться будь-яких проявів нелояльності — від підпільних листівок до культурних жестів. Вони розуміють: там, де є спротив, немає остаточної поразки.
Підсумовуючи: наш національний спротив — це стратегічний ресурс України. Він поєднує право, безпеку, культуру й людську гідність. Підтримка тих, хто чинить опір на тимчасово окупованих територіях, — наш обов’язок не з міркувань співчуття, а з усвідомлення спільної відповідальності за майбутнє держави. Кожне виконане завдання, кожен збережений символ і кожне сказане «ні» окупації наближає перемогу.
Опір триває. Долучитися до підтримки можна на opir.org.ua.
