Переяслав — місто, де історія дихає в кожній вулиці, — знову зібрав громаду на спільний жест вдячності тим, хто тримає наше небо. У міському будинку культури КЗ «Переяславський ЦКМ» відбулася церемонія присвоєння звання «Почесний житель Переяславської громади» (посмертно). Саме тут, у день, годину й місці, визначених міською радою, громада вклонилася героям, які не повернулися додому.
Давнє місто і слово, що єднає
Урочистість почалася державним гімном — як простим і водночас найсильнішим нагадуванням: ця війна триває за право називати наш дім — домом. Після гімну — спільна тиша: хвилина мовчання як наш «тихий уклін» полеглим. А за тишею прозвучало те, що для Переяслава природно вже століттями, — спільна молитва разом із Радою церков за упокій загиблих, за мир і перемогу, за єдність громади. Саме така послідовність — гімн, хвилина мовчання, молитва — задала тон не показній траурності, а роботі серця й пам’яті.
Андрійко Набатов: наш колега, наш друг, наш голос
Для редакції «Нової Доби» ця церемонія — особлива. Звання «Почесний житель Переяславської громади» (посмертно) присвоєно нашому колезі Андрійкові Набатову. Він вчився у Переяславі, в університеті Григорія Сковороди , жив у цьому місті, любив його — до звичних дрібниць і великих обріїв. Андрійко був саме тим журналістом, який уміє слухати місто: його людей, двори, музеї, храми, стихію річки і тишу маршрутних зупинок. Коли почалася велика війна, він зробив крок туди, де слово має найвищу ціну — на фронт. Ми досі звикаємо до того, що тепер його голос для нас — це тексти, фото, спогади; але вони сильніші за смерть.
Переяслав — місто, яке пам’ятає. І коли родина й громада підіймалися на сцену по відзнаку, це виглядало так, ніби саме місто кладе руку на плече: «Ми з вами. Ваш біль — наш біль. Ваша гордість — наша гордість». Організатори дуже точно назвали родини полеглих «родинами янголів» — бо так воно і є: обійми, яких так бракує в земному житті, ми відчуваємо як опіку з Неба.
Ритуал, що лікує спільноту
Формат церемонії був без зайвої пишноти, але з гідною увагою до сенсів: офіційні слова керівництва громад — і власне нагородження. Потім — музика «дякую», яка потрібна була не сцені, а залу: щоб через пісню прожити те, що не вміщується в стандартний протокол. У цих кількох хвилинах, коли знову стало дуже тихо, прозвучала проста істина: любов сильніша за смерть. І саме вона тримає нас — як людей, як місто, як країну.
Чому це важливо — не лише для родин
Присвоєння почесного звання — не пункт у щорічному календарі. Це соціальний договір громади з власною совістю. Він про те, що ми не дозволимо знецінити життя, які нас захистили; що називатимемо імена — вголос, у школах і медіа; що не зведемо пам’ять до ритуалу, а перетворимо її на дію.
Для Переяслава — міста, де археологія поруч із газетою, а музейна вітрина поруч із волонтерським штабом, — такі дні цементують спільноту. Вони повертають нас до простого правила: гідність — це не урочистість в календарі, а спосіб щоденного життя.
У цьому сенсі Андрійкова відзнака — не «крапка», а «двокрапка». Після неї мають іти наші справи. Наша редакція продовжуватиме робити саме те, що любив Андрійко: бачити людей, говорити з ними чесно, тримати лінію фронту у слові — так само міцно, як його тримають наші захисники зброєю.
Пам’ять як обов’язок
Квіти до Алеї Героїв — це крапки внизу сторінки. Головний текст — попереду. Ми далі писатимемо його разом: громада, родини, бойові побратими, священики, учителі, журналісти. Пам’ять про Андрійка Набатова — частина цієї спільної книги. Ми дякуємо йому — і беремо на себе відповідальність бути гідними його світла і його вибору.
Вічна пам’ять, друже. І — до роботи. Так, як ти вмів: просто, вперто, людяно.
Постфактум: Президент відзначив Андрійка Набатова – Орденом “За мужність” ІІІ ступеня
Висловлюємо подаку Переяславській міській раді і особисто Вікторії Гуриній , Університету Григорія Сковороди у Переяславі за сприяння у написанні матеріалу.
Усі фото реурсу Переяслав сіті
ОЛЕГ СПОРНИКОВ. КИЇВ – ПЕРЕЯСЛАВ
