Недільний Київ завжди трохи інший — ніби місто відпочиває, але водночас уважніше прислухається до свого серця. Цього разу мої кроки повели мене на Київський Виноградар — туди, де серед сучасної забудови й зелених пагорбів стоїть храм, який бачив князів, ченців, художників і тисячі поколінь киян. Кирилівська церква — одна з найдавніших святинь столиці, храм, який пережив усі бурі історії, залишившись величним свідком нашої культурної тяглості.
Стоячи під цими фресками, важко не подумати про те, що українці — одна з найдавніших і найрозвиненіших націй Європи. У XII столітті, коли ця церква вже сяяла розписами, у багатьох регіонах Європи ще панувало варварство, міста були дерев’яними, а книжність — рідкісним явищем.
Натомість тут, у Києві, вже існувала школа монументального живопису, зводилися кам’яні храми, переписувалися книги, розвивалася складна система права. І сьогодні, коли з москви, яка на момент побудови Кирилівської церкви навіть не існувала, долинають голоси про «штучність» української нації, це звучить не лише образливо, а й абсурдно. Фрески Кирилівської церкви — це немов живі свідки, які можуть сказати: ми були, ми творили, ми розквітали тоді, коли ви ще навіть не з’явилися на карті.
Свідок княжих часів
Церкву збудували в середині XII століття за князювання Всеволода Ольговича, правителя Чернігівського князівства, який прагнув утвердити тут — у Києві — осередок духовності, сили і престижу. Присвятили храм святому Кирилу Александрійському. Розташування на північно-західній околиці давнього міста мало символічне значення — це був своєрідний духовний форпост, що оберігав столицю від заходу.
Архітектура — класика Київської Русі: суворі пропорції, товсті стіни, стриманий декор, але в кожній деталі — відлуння Візантії. Первісно Кирилівська церква була головним храмом монастиря, який, на жаль, не зберігся, однак сам храм встояв і сьогодні є частиною Національного заповідника «Софія Київська».
Фрески XII століття: живий подих Русі-України
Враження, яке справляють фрески XII століття, — майже містичне. Це не просто ілюстрації до Святого Письма, це справжній візуальний літопис доби. Сцени зі Старого й Нового Заповіту оживають у кольорах, які збереглися завдяки особливій техніці накладання фарби на ще вологу штукатурку.
На відміну від суворого канонізму візантійського живопису, у цих фресках є людяність і теплота. Лики святих — не абстрактні символи, а індивідуальні образи з виразними рисами, в яких можна впізнати живих людей. Це — ознака зрілості місцевої школи живопису, яка вже в XII столітті не була пасивним копіюванням чужих зразків, а творила власний стиль.
Серед найцінніших збережених сцен — «Страшний суд», «Вхід Господній у Єрусалим», «Таємна вечеря». Колірна палітра — від теплих вохристих тонів до насичених синіх і зелених — вражає гармонією і вмінням передати простір.
На фото: «Богоматір Оранта» (Врубель, 1884–1887) Образ Оранти, створений Врубелем, — центральний у візуальній структурі храму. Вона стоїть у позі молитви, з піднятими руками, погляд спрямований прямо на глядача.
- Композиція: вертикально витягнута фігура підкреслює сакральну недосяжність, а злегка видовжені пропорції надають образу іншосвітньої величі.
- Кольорова символіка: насичений ультрамариновий фон символізує небесний простір, золотий німб — божественне світло. Оранжево-золотисті відтінки у вбранні — знак вічного царства і духовного багатства.
- Особливість стилю: Врубель зберіг канонічність образу, але додав йому психологічної глибини — у погляді Богородиці відчувається і біль, і всепрощення.
Врубель і Прахов: діалог століть
Кінець XIX століття приніс храму нове життя. У 1884 році відомий мистецтвознавець, археолог і реставратор Адріан Прахов запросив молодого Михайла Врубеля з Петербурга для реставраційних робіт і створення нових розписів.
Адріан Прахов був не просто науковцем, а людиною, яка вміла відчувати дух давнини. Він став «режисером» великого дійства — поєднання стародавніх фресок із новими творами, які не руйнували, а доповнювали первісний ансамбль.
Михайло Врубель, тоді ще на початку своєї кар’єри, поставився до завдання з неймовірною відданістю. Він не лише створив нові розписи, а й реставрував старі, гармонійно вплітаючи власну художню мову в давньоруський контекст.
Його «Богоматір Оранта» — одна з вершин світового релігійного мистецтва. Марія постає величною і водночас ніжною, її погляд — з глибоким смутком і незламною вірою. Не менш вражає й «Архангел Гавриїл» — образ воїна світла, сповненого сили і небесної гідності.
Врубелівська палітра — це поєднання візантійської монументальності й модернової чуттєвості. У його розписах є і містика, і психологія, і тонке розуміння пропорцій храмового простору.
Це фото зображує один із найвідоміших і найвиразніших розписів Михайла Врубеля в Кирилівській церкві — сцену «Зішестя Святого Духа на апостолів» (кінець XIX ст.).
Сюжет: сцена ілюструє подію зі Святого Письма (Діяння апостолів, 2:1–4), коли на п’ятидесятий день після Воскресіння Христового апостоли, зібравшись разом, отримали дар Святого Духа у вигляді вогненних язиків. Композиція: фігури апостолів утворюють півколо навколо Богородиці, яка сидить у центрі й виступає духовним осердям композиції. Лінії їхніх тіл і нахили голів спрямовані до Марії — символ єдності Церкви. Кольорова символіка: Насичений ультрамариновий фон — колір неба й вічності. Білий одяг апостолів символізує чистоту та духовне оновлення. Золоті німби та промені, що виходять від кола вгорі (образ Бога-Отця), — знак божественного світла і натхнення. Лазурово-блакитний мафорій Богородиці — традиційний символ небесної благодаті.
Ця фреска — не просто ілюстрація євангельського епізоду, а символ духовного народження Церкви. Врубель досягає ефекту, коли глядач відчуває, ніби стоїть серед апостолів у момент, коли на них сходить вогонь Святого Духа.
А це зображення — фрагмент оригінальної фрески XII століття Кирилівської церкви, яка дивом збереглася крізь віки, набіги варварів та численні перебудови. Це — фрагмент оригінальної фрески XII століття Кирилівської церкви, яка дивом збереглася крізь віки та численні перебудови. На фресці зображений святий у багатому єпископському або княжому облаченні, з великим німбом, виконаним у червоно-охристій гамі. Ймовірно, це один із отців Церкви або святитель, який мав особливе значення для Київської Русі.
За характером одягу та положення фігури можна припустити, що це образ святого Климента Римського, святого Миколая або ж князя-святого (наприклад, Володимира чи Ярослава), але без напису атрибуцію можна робити лише орієнтовно. Техніка та стан збереження: Фреска виконана у традиційній візантійській техніці al fresco — по ще вологій штукатурці, що забезпечувало міцне зчеплення фарб із основою. Час і людська недбалість завдали серйозних ушкоджень: поверхня має численні подряпини, втрачені фрагменти шару фарби, значне затемнення від старіння пігментів. Проте навіть у такому вигляді проглядається майстерність: тонке моделювання обличчя, уважно прописані деталі візерунку на облаченні, ритм складок. Кольорова символіка: Червоний німб — символ мучеництва або особливої духовної сили. Орнаментований одяг із вкрапленнями синього та білого підкреслює урочистість образу. Тепла охриста палітра — характерна для монументального живопису Київської Русі, що наслідував візантійські традиції, але мав і місцеві, «українські» колористичні нюанси — м’якші, тепліші відтінки. Історико-культурний контекст: Ця фреска — пряма «нитка» до часів, коли Київ був одним із наймогутніших і найрозвиненіших центрів Європи. У XII столітті тут створювали твори, які не поступалися Константинополю за рівнем художньої культури, і ця святиня — доказ того, що українська духовна й мистецька традиція існує понад тисячу років.
Життя храму сьогодні
Сьогодні Кирилівська церква — і музей, і діючий храм Православної церкви України. Тут проводять богослужіння, хрестини, вінчання. У будні сюди приходять мистецтвознавці, туристи, школярі. У вихідні в храмі чути співи хору, запах ладану і тихе потріскування свічок.
Поєднання давньоруських фресок, врубелівських шедеврів і сучасного духовного життя створює унікальну атмосферу, де історія і сьогодення переплітаються.
Піднесений висновок
Коли виходиш із храму на яскраве денне світло, Київ виглядає іншим. Може, справа у відчутті глибини часу, а може, у впевненості, що ми — спадкоємці великої культури, здатної творити красу, яка переживає століття. Кирилівська церква — не лише архітектурний і мистецький шедевр, а й дзеркало української цивілізаційної тяглості. Це місце, де можна відчути гордість за свою країну і впевненість у її майбутньому. Бо якщо ми змогли зберегти цей храм через стільки століть, ми зможемо зберегти і власну державу.
