Київ прокинувся не від будильників. І не від перших променів сонця. Київ прокинувся від вибухів, гуркоту скла, сирен та запаху гару, який сьогодні знову накрив Лук’янівку — район, що вже не вперше стає мішенню російського терору. Тут, біля метро «Лук’янівська», де ще вчора люди поспішали на роботу, пили ранкову каву й стояли в чергах до магазинів, сьогодні — чорні фасади, вигорілі приміщення, скручене залізо, обпалені дерева та шок в очах людей.
Росія знову принесла у Київ смерть і руїну.
На місці удару — десятки рятувальників, пожежні машини, медики, поліція. Повітря просочене пилом і димом. Пожежники з висотних кранів гасять чорні обвуглені поверхи будівель. Люди мовчки стоять біля зруйнованих магазинів і офісів. Хтось знімає відео, хтось телефонує рідним, а хтось просто дивиться на руїни, не вірячи, що це знову сталося. Особливо страшно виглядає район біля торговельних павільйонів. Вогонь буквально випалив усе всередині. Металеві конструкції перекручені, вітрини вибиті, банкомати обгорілі. Земля вкрита уламками скла, бетону, цегли та попелом.
І найболючіше — це обличчя людей.
— «Ми прокинулись від страшного вибуху. У квартирі вилетіли всі шибки. Дитина кричала, дружина плакала… Я схопив малого і ми просто побігли в коридор», — розповідає мешканець сусіднього будинку Олександр, який досі не може оговтатися після нічного удару.
У його руках тремтить телефон. Він постійно комусь телефонує, але зв’язок працює погано.
За кілька метрів молода дівчина мовчки дивиться на обгорілий фасад.
— «Я живу тут усе життя. І щоразу думаю: ну невже вони ще не нажерлися нашої крові?.. Тут були магазини, кафе, люди… Це ж центр міста. Тут немає військових об’єктів», — каже вона, ледве стримуючи сльози.
На тротуарах — уламки скла й поплавлений пластик. Рятувальники обережно розбирають завали. Час від часу чути тріск обгорілих конструкцій.
Лук’янівка сьогодні виглядає як кадри з апокаліптичного фільму. Але це не кіно. Це Київ. 2025 рік. Європа. І це робить росія. Поряд стоїть літня жінка з маленькою сумкою в руках.
— «Я пережила Другу світову. Думала, що вже ніколи такого не побачу. Але ці нелюди гірші за фашистів. Вони б’ють по мирних людях, по дітях, по місту», — говорить пані Валентина. Її голос зривається. Над місцем удару постійно кружляють дрони журналістів. Поліція просить людей не заходити за огорожу. Медики надають допомогу тим, хто отримав поранення від скла та уламків.
Біля знищених торговельних рядів двоє хлопців роздивляються згарище.
— «Тут працював мій друг. Вони тільки недавно зробили ремонт… Тепер тут нічого нема», — каже один із них.
— «Росія просто ненавидить усе живе. Їм треба, щоб ми боялися. Але після такого ненависть тільки сильніша», — додає інший.
І справді — страх тут давно змінився люттю.
Кияни втомилися від безсонних ночей, сирен, вибухів і постійного очікування нового удару. Але водночас саме Київ сьогодні показує дивовижну силу. Попри руйнування, люди допомагають одне одному. Хтось приносить воду рятувальникам. Хтось прибирає уламки біля свого магазину. Хтось обіймає сусідів. Молодий рятувальник, закіптюжений після кількох годин роботи, на хвилину зупиняється біля машини.
— «Найважче — бачити очі людей. Вони просто втомилися від цього пекла. Але ми працюємо, бо мусимо рятувати місто», — коротко каже він.
Сьогоднішній удар по Лук’янівці — це не просто черговий обстріл. Це ще один доказ того, що Росія веде війну проти мирного населення. Проти міст. Проти життя. Вигорілі будівлі можна відбудувати. Вибиті шибки — замінити. Але жах цієї ночі ще довго залишатиметься в пам’яті людей. Але Київ стоїть! Серед диму, уламків і чорних фасадів це відчувається особливо сильно. Стоїть — всупереч ракетам. Стоїть — всупереч терору.
Стоїть — всупереч Росії. І поки рятувальники гасять пожежі на Лук’янівці, місто вже починає жити далі. Бо Київ неможливо зламати.
Олег Спорников, спеціально для «Нової доби».
Лук’янівка, Київ.
