Авторка: аналітикиня «Нової Доби» Олена Зинов’єва

Українці не заперечують потреби захищати державу. Але вони дедалі виразніше кажуть: захист не має означати право влади карати громадянина без незалежної процедури.

Саме це читається у соціологічному дослідженні Active Group, проведеному 11 липня 2026 року (n=1000, заявлена похибка ±3,1%). На твердження, що президент має мати право запроваджувати санкції проти громадян України без рішення суду, 73,7% опитаних відповіли негативно: 45,7% — «повністю не погоджуюсь», ще 28% — «швидше не погоджуюсь». Підтримують таке право 16,4%; 9,8% не визначилися. Це не просто цифра про ставлення до одного інструменту. Це запит на межу між необхідною обороною держави та підміною правосуддя політичним рішенням. Паралельно опитування фіксує скепсис щодо результативності санкційної політики: лише 31,2% назвали українські санкції повністю або переважно ефективними, тоді як 51,8% — повністю або переважно неефективними. Водночас лише 46,2% упевнено чули, що санкції в Україні застосовують і до власних громадян; 23,9% відповіли «може й чув, не певен», а 30% почули про це вперше.

Тобто суспільний висновок можна сформулювати так: люди бачать санкції як необхідний, але недостатньо зрозумілий і не завжди переконливо обґрунтований механізм.

Санкції — не те саме, що вирок. Але наслідки можуть бути дуже схожими

У публічній дискусії часто змішують три різні речі:

  • кримінальне покарання за злочин;
  • тимчасові обмежувальні заходи для захисту безпеки;
  • конфіскацію або стягнення майна на користь держави.

Кримінальне покарання можливе після доведення вини у встановленому законом порядку. Санкції ж юридично описують як спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи, спрямовані на захист національних інтересів, суверенітету та безпеки. Це інша правова природа. Але для людини, чиї кошти заблоковано, бізнес паралізовано, майно втрачено, а репутацію зруйновано, ця відмінність не є абстрактною: наслідки відчуваються негайно.

Тому формула «це ж не кримінальне покарання» не може бути індульгенцією для будь-якої процедури. Чим сильніше втручання у майно, професію, свободу пересування чи політичні права, тим переконливішими мають бути докази, зрозумілішими — мотиви, а доступ до суду — реальнішим і швидшим.

В українському законодавстві санкційний механізм побудований так: рішення ухвалює РНБО, а чинності воно набуває після введення в дію указом президента. Закон передбачає різні види обмежень, зокрема блокування активів. Закон «Про санкції» також установлює окрему процедуру для стягнення активів у дохід держави: з відповідним позовом має звертатися уповноважений орган до Вищого антикорупційного суду.

Саме тут важливо не спрощувати картину. Теза «санкції застосовують без суду» є точною щодо первинного політичного рішення про персональні обмеження, зокрема блокування. Проте остаточне стягнення активів у дохід держави законом прив’язане до судового розгляду у ВАКС. Це принципова, хоча й не вичерпна гарантія.

Проблема в іншому: блокування активів, обмеження економічної діяльності та інші санкційні наслідки можуть настати до того, як суд перевірить обґрунтованість рішення по суті. А судовий розгляд не завжди є швидким; у цей час людина або компанія вже може зазнати непоправних втрат.

Чому питання про громадян України викликає особливу тривогу

У класичному розумінні санкції — інструмент зовнішньої політики: держава або міжнародне об’єднання обмежує можливості іноземної держави, її посадовців, пов’язаних із нею структур, осіб, що фінансують агресію, тероризм, порушення прав людини чи обходять обмеження. Коли ж адресатом стає громадянин власної держави, ситуація змінюється. Держава вже має щодо нього повний набір звичайних інструментів: слідство, негласні заходи, арешт майна за судовою ухвалою, спеціальну конфіскацію, цивільну конфіскацію необґрунтованих активів, обвинувачення і вирок. Якщо доказів достатньо — має працювати правосуддя. Якщо доказів недостатньо — особливо небезпечно створювати «третій шлях», де людина зазнає фактично каральних наслідків, але без стандартів кримінального процесу. Звісно, війна створює ситуації, коли діяти потрібно швидко: активи можуть бути виведені за години, інформація — знищена, а особа — працювати на ворога з-за кордону чи через складну мережу посередників. У таких умовах тимчасове блокування може бути виправданим. Але «швидко» не означає «безконтрольно». Найкраща формула для демократії воєнного часу — не «або безпека, або права», а «безпека через право». Бо процедура — це не нагорода для доброчесних. Це спосіб не дати помилці, вибірковості або політичній доцільності знищити довіру до держави.

Українська правова колізія: судовий захист існує, але чи достатній він?

Укази президента про санкції можуть оскаржуватися в суді. Наприклад, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду розглядав позов щодо указу про персональні санкції, що підтверджує сам факт доступу до судового контролю. Повідомлення Верховного Суду фіксує розгляд справи №990/80/25.

Але можливість подати позов і ефективний засіб правового захисту — не одне й те саме. Людина має мати змогу:

  1. отримати зрозуміле індивідуальне пояснення причин включення до санкційного списку;
  2. знати хоча б сутність доказів, на яких ґрунтується рішення, із захистом справді чутливої інформації;
  3. оперативно звернутися до незалежного суду;
  4. домогтися перегляду не лише формальних процедур, а й достатності підстав;
  5. мати механізм гуманітарних і життєво необхідних винятків — для лікування, утримання сім’ї, оплати адвоката, базових потреб;
  6. регулярно отримувати перевірку, чи залишаються санкції необхідними та пропорційними.

Показовою є справа В’ячеслава Богуслаєва. У грудні 2024 року Конституційний Суд відмовив у відкритті провадження за його конституційною скаргою з процесуальних причин, а не ухвалив рішення про конституційність чи неконституційність санкцій щодо громадян України. Водночас у тексті ухвали наведено позицію Апеляційної палати ВАКС: санкція у вигляді стягнення активів може застосовуватися до фізичної особи незалежно від громадянства — за наявності визначених законом підстав і судового рішення. Ухвала КСУ №99-у(ІІ)/2024 . Із цього не випливає, що всі питання вже розв’язані. Навпаки: практика показує, наскільки важливо не змішувати первинне санкційне рішення, блокування активів та їх остаточне стягнення. Для громадянина це мають бути юридично розділені етапи з різним обсягом гарантій.

Що показує міжнародний досвід

Світ не знайшов бездоганної моделі санкцій. Але демократичні правові системи виробили спільну логіку: навіть коли виконавча влада діє швидко, вона не повинна залишатися єдиним суддею власного рішення.

Європейський Союз: мотиви, повідомлення, перегляд, суд

У ЄС персональні обмежувальні заходи теж часто ухвалюються політичним органом — Радою ЄС. Однак особі, яка потрапила до списку, має бути повідомлено про застосовані заходи; вона може просити про перегляд рішення та оскаржувати його до Загального суду ЄС. Європейська рада прямо описує ці механізми у процедурі ухвалення й перегляду санкцій. Порядок ухвалення та перегляду санкцій ЄС Дуже важливий урок дала справа Kadi. Європейський суд наголосив: коли особа не має належного доступу до інформації та доказів проти неї, порушуються її права на захист і ефективний судовий контроль; тривале замороження активів може непропорційно обмежувати право власності. Позиція Суду ЄС у справі Kadi

Це не означає, що санкції в ЄС скасовують за найменшого сумніву. Це означає інше: безпека не звільняє владу від обов’язку назвати підстави, перевірити їх і дати людині можливість заперечити.

Особливо повчальною є антитерористична модель ЄС. Внесення до відповідного списку пов’язане з рішенням компетентного національного органу — наприклад, про розслідування, переслідування чи засудження за терористичний акт; список переглядають щонайменше раз на шість місяців. Пояснення Ради ЄС Це не механічний шаблон для України, але сильний принцип: серйозні персональні обмеження мають спиратися не лише на політичну оцінку.

Велика Британія: рішення уряду, але формалізоване право на перегляд

Британський режим санкцій також дозволяє уряду вносити осіб до списків. Проте закон передбачає право підсанкційної особи вимагати перегляду, зміни або скасування рішення. Офіційне роз’яснення уряду Великої Британії прямо посилається на це право.

Суть не в тому, що британська модель позбавлена проблем. Суть у тому, що право на ревізію — не політична ласка, а процедурна частина системи.

Сполучені Штати: широкі повноваження, але процедура перегляду

Американські санкції часто критикують за масштаб і екстериторіальність. Проте навіть у цій жорсткій системі діє процедура звернення про виключення зі списку. У червні 2026 року OFAC запустив окремий портал для таких клопотань і передбачив можливість запитати певну несекретну інформацію, яка лежить в основі санкційного рішення. Повідомлення OFAC

Це не ідеальний аналог судового розгляду. Але показовим є сам напрям: система визнає, що людина має отримати зрозумілий канал для заперечення, подання доказів і перегляду свого статусу.

ООН: навіть глобальні санкції змушені були рухатися до належної процедури

Після численних критичних оцінок режимів санкцій Ради Безпеки ООН у міжнародній практиці посилилася роль механізмів перегляду й омбудсперсона. Дискусія точиться саме навколо того, як забезпечити адресність санкцій і водночас не перетворити списки на вирок без можливості захисту. Матеріали платформи OHCHR щодо targeted sanctions

Це важливий сигнал для України: що ширшим є простір для безпекового рішення, то сильнішими мають бути компенсатори — обґрунтування, незалежний перегляд, контроль строків та індивідуальна оцінка.

Чому суспільство сумнівається в ефективності

51,8% опитаних вважають українські санкції переважно або повністю неефективними. Не варто читати цю цифру як доказ того, що санкції не працюють узагалі. Виміряти їхній результат складно: санкція може не бути публічно помітною, але ускладнити фінансування агресії, зупинити переоформлення активів чи стримати посередників.

Втім, скепсис людей має раціональне джерело. Суспільство схильне оцінювати інструмент за видимим результатом:

  • чи заблоковано реальні ресурси ворога;
  • чи є вироки у справах про колаборацію, державну зраду, фінансування тероризму;
  • чи повертаються активи державі прозоро;
  • чи не використовуються обмеження вибірково;
  • чи однакові правила діють для впливового політика, великого бізнесу і звичайної людини;
  • чи скасування помилкового рішення можливе не через роки, а вчасно.

Якщо на ці питання немає зрозумілої публічної відповіді, санкції починають сприйматися не як точний інструмент захисту, а як політичний символ. А символ не може замінити ані слідство, ані суд, ані державну стратегію.

Що варто змінити

Україні не потрібно обирати між безпекою та верховенством права. Потрібно точніше налаштувати систему.

По-перше, слід законодавчо розрізнити ситуації, коли санкції застосовуються до іноземних суб’єктів, і випадки обмежень щодо громадян України. Для останніх має діяти підвищений стандарт обґрунтування.

По-друге, первинне блокування активів у невідкладних випадках може бути швидким, але воно має підлягати обов’язковій оперативній судовій перевірці. Не колись після багаторічного спору, а у визначений законом короткий строк.

По-третє, у кожному рішенні мають бути індивідуалізовані причини: не загальні формули, а опис конкретних дій, зв’язків, активів чи ризиків. Частину матеріалів, якщо це справді необхідно для безпеки, можна захищати спеціальними процедурами. Але «секретність» не повинна означати повну неможливість захисту.

По-четверте, необхідний регулярний автоматичний перегляд персональних санкцій — із чітким обов’язком держави довести, що підстави не зникли. Європейська практика показує: санкції не мають існувати за інерцією.

По-п’яте, держава має публікувати зрозумілу статистику: скільки рішень оскаржено, скільки залишено в силі, скільки скасовано або змінено, які активи реально стягнуто, куди надійшли кошти, який суспільно значущий результат отримано.

По-шосте, санкції не можуть замінювати кримінальне провадження. Якщо є докази злочину — слідство має завершуватися підозрою, обвинувальним актом, відкритим судом і вироком. Санкційний механізм може захистити від негайного ризику, але не повинен ставати постійною альтернативою правосуддю.

Сила держави — не у відсутності обмежень

Результати опитування не є «голосуванням за безкарність». Навпаки, це вимога до держави діяти сильніше і професійніше. Українці не кажуть: «не захищайте країну». Вони кажуть: «захищайте її так, щоб завтра ми не мусили захищати громадянина від власної держави».

У воєнний час спокуса спростити процедури зрозуміла. Але саме тоді ціна помилки найвища. Коли право поступається політичній доцільності, у короткій перспективі це може здаватися швидким рішенням. У довгій — послаблює довіру, дає підстави для міжнародних спорів і створює небезпечний прецедент для будь-якої наступної влади.

Санкції мають бити по ресурсах агресора, колабораціоністах, організаторах підривної діяльності та схемах обходу обмежень. Але вони мають бути адресними, доказовими, строковими й підконтрольними суду. Тільки тоді держава одночасно захищатиме себе і залишатиметься тією Україною, за яку ми воюємо.