В історії бурхливого XX-го століття Голодомор 1932-33 років в Україні посідає особливе місце. Його спричинили саме політичні чинники… Він був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком штучно створеного терору, який тоталітарна влада СРСР, розв’язала саме проти українського народу…
Аналіз опублікованих протягом 1929-33 рр. близько 30-ти постанов ЦК ВКП(б), Раднаркому УРСР та СРСР, ЦК КП(б)У засвідчує факти свідомого створення таких умов життя для сільського населення, дві третини якого становили етнічні українці, які призвели до їх відвертого фізичного винищення. Голодомор 1932-33 років – це свідомо заподіяна акція. Як свідчать документальні джерела, хліб в Україні був, але хліб з України забрали. Питома вага українського зерна в загальносоюзному обсязі хлібозаготівель сягала більше третини, а по окремих регіонах перевищувала планові завдання для Північного Кавказу, Центрально-Чорноземного регіону, Казахстану та Московської області разом узятих.
28 листопада 2006 р. Верховна Рада України прийняла Закон „Про Голодомор 1932-33 рр. в Україні”, яким визначила трагічні події 30-х рр. в Україні геноцидом українського народу. Цей закон заклав юридичну базу для широкомасштабного дослідження, правового тлумачення і політичної оцінки злочинів проти людяності, вчинених організацією Голодомору. Важливим елементом визнання Голодомору в Україні 1932-1933 років геноцидом українського народу на міжнародному рівні є визнання його в рамках таких міжнародних організацій як Рада Європа, Європарламент, ОБСЄ, Рада з прав людини ООН.
Наслідки Голодомору
Коли дослідники говорять про Голодомор 1932-33 років, мається на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933 рр. Саме за ці 17 місяців або приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25 тисяч – щодня… Найбільш постраждали від голоду Харківська, Київська, Полтавська, Сумська, Черкаська, Житомирська. На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів.
У Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській рівень смертності був вищій у 5-6 разів. У Донбасі – у 3-4 рази. Фактично, голод охопив весь центр, південь, північ та схід сучасної України. В таких же масштабах голод спостерігався у тих районах Кубані, Північного Кавказу та Поволжя, де жили українці.
Дослідники називають різні цифри загиблих під час голодомору: 5, 7, 9 та 10 мільйонів. Але, в будь-якому випадку, мова йде про мільйони безневинних жертв.
Найдосконаліша статистика не спроможна передати глибин та масштабності соціально-економічних, політичних та морально-психологічних наслідків голодомору, жахливого свавілля владних структур. Голодне лихоліття, яке охопило адміністративні райони з населення понад 40 млн.осіб і тривало майже два роки, явище не стихійне, а цілком рукотворне.
Від Голодомору найбільше постраждали Київська і Харківська області
Від Голодомору-геноциду 1932-1933 років найбільше постраждали Київська та Харківська області України. Про це повідомив Інституту демографії та соціальних досліджень ім. Птухи НАН України. Також у Вінницькій області було знищено 545 тис. осіб, у Дніпропетровській – 368 тис. осіб, в Одеській – 326 тис., в Чернігівській – 254 тис., у Донецькій – 230 тис., в Молдавській АРСР – 68 тис. осіб.
За даними Інституту демографії та соціальних досліджень в результаті Голодомору-геноциду 1932-1933 років Україна втратила 3 млн 943 тис. осіб, або 13,3% населення. Втрати ненародженими склали 600 тис. чоловік.
Свіча невгасимої пам’яті
Саме Київщина була під особливо пильним поглядом і Кремля, і тодішньої столиці України Харкова. Урожай 1932 року на Київщині не був щедрим, але його цілком вистачило б і на виконання зобов’язань перед державою, і на утримання худоби, і на прожиття хліборобським родинам. Але партійне керівництво СРСР щодо України мало свої розрахунки. Навіть порівняно з більш урожайними роками план хлібозаготівель був значно збільшений. Згідно з постановою РНК Союзу РСР від 2 серпня 1932 року Україна повинна була здати 100 млн. пудів – майже половину всіх заготівель по СРСР. До тих, хто чинив хоч найменший спротив або висловив сумнів у реальності доведених планів, влада застосувала випробуваний комуністами метод впливу – репресії. Вигоду одержувала подвійну: усувалась реальна опозиція і залякувалась величезна маса людей, тобто нищились навіть зародки опозиції на майбутнє.
Політбюро ЦК ВКП (б) 18 листопада 1932 року затвердило оперативний план «ліквідації основних куркульських і петлюрівських контрреволюційних гнізд» у найбільшій житниці країни, які нібито заважали успішному завершенню хлібозаготівельної кампанії. Каральним органам довели конкретні цифри майбутніх репресованих: «Зобов’язати ДПУ провести арешти й засудження найзлісніших рахівників і бухгалтерів колгоспів, які зривають виконання плану хлібоздачі… Охопити цією операцією до 300 осіб».
Українська партійно-господарська верхівка і керівники республіканських спецслужб з лакейською заповзятливістю взялись не лише виконувати, а й перевиконувати доведене з Кремля, і вже на 6 грудня 1932 року було заарештовано 340 голів колгоспів, 750 членів правлінь, 140 рахівників, 140 бригадирів, 265 завгоспів
та 195 інших осіб. На Київщині за нездачу хліба за неповними даними було засуджено понад 6 тисяч керівників вищої і середньої ланки новостворених колгоспів. Вперше після громадянської війни, коли брали заручників, було застосовано методи силового тиску і колективної відповідальності на цілі села й райони, – занесення, в залежності від «провини», на районні, обласні та Всеукраїнську «чорні дошки». На початок грудня 1932 року по Київській області на такі дошки було занесено 134 села. Крім того, Київським облвиконкомом порушувалось клопотання про занесення 12 сіл на Всеукраїнську «чорну дошку». Це означало, що села повністю розграбовувались і відгороджувались від світу. До них заборонялось не те що завезення, а навіть занесення продуктів харчування.
Після того, як з колективних господарств вивезли все до зернини, спеціальні бригади з місцевих «активістів», до яких за численними свідченнями очевидців входив сільський люмпен з ледарів, п’яниць, любителів поживитись чужим і навіть кримінальні елементи, під керівництвом посланців з райпарткомів та
райвиконкомів пішли грабувати селянські обійстя. Забирали не лише зерно, а всі їстівні припаси, цінності, одяг, побутові речі. Нищилось те, що не можна було забрати – готова страва, квашені овочі, ікони. Інколи у голодної дитини виривали з рук і топтали чобітьми останню варену картоплину…
Трагедія, якої не знало людство.
За підписом Сталіна і Молотова тодішньому секретареві ЦК КП(б)У Косіору надійшла недвозначна телеграма: «Решение пленума ЦК ВКП (б) должно быть выполнено». Архівні документи, які збереглися, свідчать, що окремі люди передбачали біду, що насувається, зверталися до керівників УСРР і СРСР з метою не допустити страшного лиха. Одним з перших таких звернень став лист жителів села Ріжки Таращанського району Білоцерківської округи на Київщині від 15 лютого 1932 р.
Ось його уривок: представники влади «…стали забирати кури, гуси, качки, овечки, одежу у хатах. Комини валять, жить не дають і хліба, на котором ми працювали ще в 1931 року, не дали й одного снопа. І не дають. Ми самі орали і сіяли, і собирали, заплатили продналог, і самооблог, і страховку. Ми уже голодаємо 7 місяців і уже поїли усю картоплю. Крайнє голодаємо. То ми сердечно просимо… дати особе розпорядження, щоб нам дала Ріжецька сільрада хліба на харчі крайнє голодаючим. Но що касається нашого життя, [то] сільрада наложила на нас тверде завдання по 250 пудів хліба і менше, котрого ми не маємо уже 7 місяців, хліба не дають…»
А ось лист селян Лосятина Білоцерківського району в бюро скарг Народного комісаріату робітничо-селянської інспекції від 8 березня І932 року.
«Чи законно це, що людей оставили без куска хліба, жодного хунта зерна, чи можна ж прохарчувати 5 місяців дітей одною картоплею, якої уже нема, день од дня голод збільшується. Чи знає історія такий час, який зробила зараз Радвлада. В такі люті морози викидати голих і голодних на мороз малих і великих, з такого добровільного вступу в колгосп толку не буде, бо і члени колгоспу не одержують жодного хунта хліба з 1 листопада 1931 р., вивезено хліб до одного хунта в хлібозаготівлю. Робоча худоба кожен день пропадає, бо нема соломи, не то що овса або дерті. Більше всього ограблені села такі як Лосятин, Саливонки, Гребінки, Храпачі та Скребиші Білоцерківського району. Тисячі пудів забрано і снопами, і зерном, але грошей людям не всплачувано до сього часу, багато забрано хліба, борошна, сала, м’яса і т.п., і забрано бригадами, а частково здано до колгоспів, де розбиралось по домах правліннями. За що мучать людей, за що гине худоба? За останні три роки врожайність зменшилась із 100 % до 10 % і менше. Наприклад, жито дало з 1 га 4-5 центнерів, яра пшениця з 1 га 70 кг. Це в колгоспах, в одноосібних зменшилось менше. Степан Мартиненко, М. Хуторний, М. Шевченко чл. колгоспу. Дайте хліба! Дайте хліба! Дайте хліба!»
Показовим є лист члена ЛКСМУ з села Карабачин Брусилівського району тодішньої Київської області Г.І.Ткаченка секретарю ЦК КП (б) У Станіславу Косіору від 18 червня 1932 року:
«Ви уявляєте, що зараз діється на Білоцерківщині, Уманщині, Київщині? Великі площі незасіяної землі, а врожайність посіяного не більше 25-30 процентів відносно тієї, що була 1925-1928 рр. В колгоспах, в яких коней було 100-150, зараз тільки 40-50, та й ті такі, що падають. Людство страшенно голодає. Я просто не розумію, і коли мені хто авторитетно доводив хоч як десь в 1927-28 рр. про те, що при Радянській владі можуть помирати на роботі з голоду, я не повірив би, висміяв би або й зовсім нагнав би його, вважаючи ідіотом, контрреволюціонером і як завгодно. Ну, а що ми маємо зараз? Десятки й сотні випадків, коли колгоспники виходять в поле і зникають, а через декілька день знаходять його аж провонявшим, і так його без жалю, наче це цілком природньо заривають в яму. А на другий день цього ж, що заривав попереднього, находять труп – мруть з голоду. Тепер, шановний Станіслав Вікентійович, скажіть, хіба це шляхи до соціалізму – це шляхи до гнойні і згубств. Хіба так можна будувати соціалізм? Хіба в нас буде здорове покоління – воно буде хворе, кволе й безсиле, та й того залишиться 50 процентів…»
Реакцією на такі звернення були арешти, звинувачення у контрреволюційній пропаганді, вирок судової трійки і від 5 до 10 років таборів особливого режиму.
Повальний голодомор почався в січні 1933 р. Найбільша смертність була в березні-червні. З районів від місцевих партійних керівників у Київський обком КП(б)У, а по лінії секретних служб аж до ДПУ УСРР надходили повідомлення про кількість жертв голодомору. Більшість з них мала чисто інформативний характер, була лише закритою статистикою з надписами «Цілком таємно» для службового користування вищих державних посадовців.
«Найбільш постраждалими є наступні райони: Богуславський (30 917 чоловік голодаючих), Білоцерківський (30536)… Ставищанський (17129)…Обухівский (14113), Ржищевський (13 987)… Рокитнянський (12242), Сквирський (16236)… Тетіївський (10480)…
Секретний звіт Київського обласного відділу ДПУ, поданий голові ДПУ УСРР, містив таку статистику: кількість населених пунктів, уражених голодом, по області – 829, кількість голодуючих сімей – 26 525, кількість дорослих, голодуючих по області – 93 636, голодуючих дітей по області – 112 199, кількість опухлих – 47 392, кількість померлих по області – 12 801. В таємному звіті серед найбільш потерпілих називались Богуславський, Білоцерківський, Обухівський, Рокитнянський,Тетіївський, Сквирський та Переяславський райони.
Україна вимирала, а у величезних зерносховищах на її території було повно пшениці. Її відправляли за кордон, її переробляли на спирт, жоден із спиртзаводів Київщини не був зупинений. У Білій Церкві в Преображенському соборі всередині і навіть на вулиці в мішках замокали і пропадали тисячі тонн зерна, але по тих помираючих з голоду, хто пробував добратись до рятівного хліба, охоронці стріляли без попередження. Є свідчення про те, що заражене хлібним кліщем зерно одного з елеваторів, яке можна було б використати для порятунку сотень тисяч помираючих, зсипали у Дніпро.
На кордонах України виставлялись загороджувальні загони. Українцям не продавали залізничних квитків на поїзди в інші республіки. Знайдено документи, де по лінії ДПУ у квітні 1933 року до всіх сільських рад була доведена директива не писати в книгах реєстрації актів про смерть як її причину слово «голод». Особливо цінні ті документи, де попри заборону причиною смерті записано: «від недоїдання», «виснаження», а то й абсолютно відверто: «від голоду».
Голодомор на Київщині мовою документів
Політбюро ЦК КП(б)У та Раднарком УРСР 6 грудня 1932 року прийняв постанову про занесення на «чорну дошку» сіл, які, на думку членів політбюро та раднаркому, злісно саботували плани хлібозаготівлі. В села, які заносились на «чорну дошку», заборонялось ввозити продукти харчування, з кооперативних і державних ланок вивозились всі наявні товари, здійснено повну заборону торгівлі як для колгоспів, колгоспників так і для одноосібників, було припинено кредитування. Зачинялись медпункти. Населені пункти оціплювалися загонами НКВС. Вхід до зони оціплення та вихід із неї суворо заборонявся. Кількість населених пунктів Київщини, які у 1932 році за невиконання плану хлібозаготівель, що були занесені на районні та обласну «чорні дошки»: по Білоцерківському району 28 населених пунктів, по Богуславському району – 22, по Володарському району – 14, по Іванівському району – 8, Кагарлицькому району – 27, по Макарівському – 2, Миронівському – 17, Рокитнянському – 11, Сквирському – 1, Фастівському району – 29.
Жертви голодомору обчислюються мільйонами. За оцінками істориків і демографів кількість прямих і непрямих втрат населення України становить 10 млн. осіб. На території нинішньої Київщини внаслідок організованого правлячим комуністичним режимом штучного голодомору було знищено до 510 тис. українських хліборобів та їхніх дітей. Точну цифру померлих від голоду назвати не можливо тому, що сліди злочину старанно приховувались.
