Олександр Мережко, ветеран, голова ГО “Побратими громади”,
учасник ветеранського проєкту “Трайб” від Amnesty International Ukraine
Слово «ветеран» у моєму розумінні завжди означало людину сильну й досвідчену. Ту, що пройшла війну і винесла з неї щось більше, ніж просто спогади. Але мій власний шлях показав, що “ветеран” – це стан, у якому ти часом залишаєшся самотнім, забутим, непотрібним. Він не завжди про гордість, честь, повагу, а ще й про боротьбу за самого себе навіть після війни.
Перший раз я став ветераном у двадцять років – після війни у Афганістані. На той момент у мене майже не було життєвого досвіду, крім цієї війни. Чужа країна, спека, засідки, операції, постійна небезпека. Тоді я сприймав цю війну як обов’язок, не ставлячи запитань. Лише з часом прийшло розуміння: для місцевих ми були загарбниками, а країни – “безкоштовними найманцями”.
Повернувшись додому, я не відчував себе героєм. Навпаки було соромно. За те, що я робив, за те, як я потрапив в Афганістан. За те, що я молодий, а мені пропонують пільги – я мав поранення і 2 групу інвалідності. Тоді я закрився в собі й намагався просто жити далі, не користуючись ні статусом, ні допомогою.
Другий раз я став “ветераном” у 2014 році. Коли війна прийшла в Україну, ми створили підрозділ територіальної оборони в громаді. На той момент ми вже не були потрібні державі, як ветерани Афганістану, але ж почалася війна проти нашої країни – ми не могли стояти осторонь. Нас пішло служити п’ятеро. Як би дивно це не звучало, мене врятувала хвороба. Я захворів і лежав в реанімації, а мої побратими були на війні. Так нас і вижило двоє – я та мій брат. Брат дивом вийшов з Донецького аеропорту живим. Його вже вважали “двохсотим”, але він опритомнів і зміг дійти до своїх.
Я не потрапив тоді на фронт разом зі своїм підрозділом. Натомість, виписавшись з лікарні, став волонтером місії «Чорний тюльпан» – ми займалися пошуком і евакуацією тіл загиблих воїнів з зон бойових дій і з окупованих територій. Це була важка, але потрібна робота. Згодом діяльність місії припинили. Ми навіть отримали від міністерства оборони подяки і медаль за участь в “антитерористичній операції”. Але відчуття порожнечі й втрати сенсу залишилось.
Втретє я став ветераном у 2022 році. Я знав що буде велика війна ще до її початку. З перших хвилин повномасштабного вторгнення я був у штабі територіальної оборони, чекав коли видадуть зброю і був готовий обороняти свою землю від загарбників. Після навчань за кордоном нас відправили на Донеччину. Красногорівка, Мар’їнка, Новомихайлівка, Парасковіївка – пройшли багато. Я був водієм в 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Часом на позиції заїжджав наосліп – лише ліхтариком підсвічували узбіччя. Всі воронки від снарядів на дорозі я знав як свої п’ять пальців. Звільнився зі Збройних сил вже за віком – виповнилося 60 років. Але не довго я пробув “на пенсії”, підписав контракт і пішов до ДФТГ (добровольче формування територіальної громади). Це по суті та сама тероборона, яку ми вже створювали раніше. Зараз навчаємося, проводимо тренування, будемо допомагати нашій протиповітряній обороні – як мобільні групи, які збиватимуть ворожі “шахеди”. Мені хочеться триматися “своїх” – дієвих і небайдужих, яким не все одно. Я шукаю таких людей. Я створив громадську організацію, щоб збирати спільноту. Хтось з нас зачиняється і залишається вдома. Хтось – ще на війні.
Одразу, коли чую слово «ветеран», думаю: коли ж цей час, коли я стану ветераном, насправді настане? Військова служба мене не відпускає. Чому? Тому що поки військовий служить – він потрібен. Коли він стає ветераном – він стає ніким. Я це відчув на власному досвіді. Коли було АТО, мені після хвороби і щойно з лікарні доводилося працювати ще з трубками в животі – щоб заробляти собі на необхідне лікування. Тоді я чув від лікарів: “Ви ж офіційно не були в АТО. От якби були, то мали б право на безкоштовне лікування”. Минуло десять років. Зараз ветерани АТО чують на свою адресу те саме: “Ви ж ветеран часів АТО, а не сучасний. То вже не такі ветерани”. Все повторюється по колу. Ветеран дуже швидко стає “ніким”. І так і залишиться “ніким”, якщо не продовжить боротися вже у цивільному житті: або сам за себе, або за допомогою спільноти чи організацій. Можливо, ветеран – це й не про завершення війни. А про відповідальність, яка залишається з тобою назавжди, про готовність знову стати в стрій, коли треба. А ще про життя між війнами, які для когось закінчуються, а для тебе – ні.
