27 червня між Україною та Росією відбулися одразу кілька подій, які на перший погляд мають суто гуманітарний характер, але насправді можуть мати ширше політичне значення. Україна передала російській стороні списки осіб, які вважаються зниклими безвісти, для запуску процедури верифікації. Крім того, сторони вперше за умов відсутності дипломатичних відносин здійснили взаємний обмін юридично-правовими документами — зокрема щодо підтвердження трудового стажу, довідок та інших документів, необхідних громадянам на територіях обох держав.

Того ж дня додому вдалося повернути ще сімох цивільних українців, яких Росія роками незаконно утримувала в полоні. За словами Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця, усіх їх російські сили затримали або викрали у 2022 році під час окупації Маріуполя, Київської, Харківської, Запорізької та Луганської областей. Серед звільнених — люди віком від 35 до 66 років, зокрема цивільні, яких затримували вдома, дорогою на роботу або через зв’язок їхніх родин із ЗСУ.

Ці події важливі не лише як окремі гуманітарні результати. Вони свідчать про існування робочого каналу між сторонами навіть за повної відсутності дипломатичних відносин і на тлі тривалої війни.

Гуманітарна співпраця без політичного визнання

Для України принципово важливо розділяти гуманітарну взаємодію та політичні поступки. Передача списків зниклих безвісти, повернення цивільних, обмін документами чи верифікація даних не означають пом’якшення позиції щодо відповідальності Росії за агресію. Це радше вимушений інструмент захисту громадян, яких війна поставила в ситуацію правової та фізичної вразливості.

В умовах, коли дипломатичні відносини між Києвом і москвою розірвані, такі контакти виконують функцію мінімальної гуманітарної інфраструктури. Через неї можна вирішувати питання, які не можуть чекати завершення війни: пошук зниклих, повернення незаконно утримуваних, підтвердження документів, встановлення долі людей.

Політологічно це можна описати як “технічний канал взаємодії” між ворогуючими сторонами. Він не є мирними переговорами в повному сенсі, але може створювати окремий простір для практичних домовленостей.

Чому це важливо для мирного процесу

Гуманітарні канали часто стають першими формами контакту між сторонами затяжних конфліктів. Вони не гарантують миру, але можуть зменшувати рівень недовіри в конкретних питаннях. Якщо сторони здатні обмінюватися списками, верифікувати дані й повертати людей, це означає, що принаймні на вузькому напрямі існує механізм комунікації.

Для майбутнього мирного процесу це має кілька наслідків.

По-перше, формується досвід технічних домовленостей. Навіть якщо політичні позиції залишаються несумісними, сторони поступово виробляють процедури: хто передає списки, хто перевіряє інформацію, які структури залучені, як фіксуються результати.

По-друге, гуманітарні домовленості можуть стати індикатором реальної готовності Росії виконувати хоча б мінімальні зобов’язання. Якщо москва саботуватиме навіть верифікацію зниклих або повернення цивільних, це буде сигналом для України та міжнародних партнерів щодо ненадійності будь-яких ширших домовленостей.

По-третє, такі процеси підтримують людський вимір війни. Мирний процес не може зводитися лише до територій, фронту чи гарантій безпеки. Питання полонених, депортованих, зниклих безвісти та незаконно утримуваних цивільних має бути одним із центральних елементів будь-якої майбутньої угоди.

Роль омбудсманів і спецслужб

Окремо варто звернути увагу на те, що звільнення цивільних стало результатом прямої гуманітарної роботи між українським омбудсманом Дмитром Лубінцем і російською уповноваженою з прав людини Яною Лантратовою. Такий формат є політично чутливим, але практично необхідним.

Омбудсмани у подібних процесах можуть виконувати роль “м’якого каналу” — не дипломатичного, але інституційного. Їхня участь дозволяє говорити не про політичні поступки, а про права людини, міжнародне гуманітарне право та обов’язок держав щодо цивільних.

Водночас участь СБУ, Служби зовнішньої розвідки та Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими показує, що гуманітарна робота у війні ніколи не є суто гуманітарною. Вона потребує перевірки даних, безпекових гарантій, координації між державними органами та контролю ризиків.

Ризики для України

Попри позитивний результат, така співпраця має і ризики. росія може використовувати гуманітарні обміни для політичної легітимації власних структур, інформаційних маніпуляцій або створення враження “конструктивності”, не змінюючи загальної практики незаконних затримань і репресій на окупованих територіях.

Також існує ризик вибірковості: москва може погоджуватися на окремі гуманітарні кроки, але блокувати системне повернення цивільних, військовополонених або депортованих дітей. Тому для України важливо не дозволити перетворити точкові звільнення на заміну комплексної відповідальності росії.

Ключова лінія має залишатися незмінною: гуманітарна взаємодія потрібна для порятунку людей, але вона не скасовує питання воєнних злочинів, незаконних депортацій, катувань, насильницьких зникнень і відповідальності агресора.

Що це означає політично

Ці події демонструють, що навіть у найжорсткішій фазі війни можуть існувати обмежені канали комунікації. Для України це інструмент повернення людей і фіксації злочинів. Для міжнародних партнерів — сигнал, що гуманітарний трек потребує постійної підтримки, моніторингу й тиску на росію.

Для мирного процесу це може мати значення як підготовка до майбутніх переговорних механізмів. Але важливо не перебільшувати: повернення сімох цивільних і передача списків зниклих безвісти не означають політичного прориву. Це радше обережний, технічний крок у дуже вузькому гуманітарному коридорі.

Втім, саме з таких кроків іноді починається відновлення мінімальної передбачуваності між сторонами. А без передбачуваності неможливі ні масштабні обміни, ні повернення депортованих, ні будь-який реалістичний мирний процес.

Висновок

Передача списків зниклих безвісти, обмін правовими документами та повернення цивільних українців — це важливий гуманітарний результат і водночас політичний сигнал. Україна демонструє, що навіть під час війни продовжує боротися за кожного громадянина правовими й інституційними методами.

Для мирного процесу така співпраця може стати корисним технічним фундаментом. Але її не можна плутати з примиренням або нормалізацією відносин. Поки росія продовжує агресію й незаконно утримує українців, гуманітарні канали мають працювати не як жест довіри, а як інструмент порятунку людей, документування злочинів і посилення майбутньої відповідальності.

ОЛЕГ СПОРНИКОВ. НОВА ДОБА