Нова соціологія демонструє критичне ставлення українців до ефективності мобілізації, роботи ТЦК, боротьби зі зловживаннями та можливого посилення мобілізаційних заходів
Олексій Зинов’єв, експерт з безпеки «Нової Доби» і Фундації “Чинність закону”
Мобілізація в Україні у 2026 році залишається одним із найскладніших питань для держави та суспільства. Нове соціологічне опитування показало: майже 70% українців вважають мобілізацію неефективною, понад 73% не довіряють здатності чинної системи територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки забезпечити належне поповнення армії, а понад 71% не бачать реальної боротьби зі зловживаннями у системі мобілізації. “Нова Доба” вже неодноразово про це писала.
Однак свіжі результати соціології від “Актив груп”, наштовхнули мене на думку, що ці результати не можна спрощено трактувати як відмову громадян від необхідності захищати країну. Українське суспільство усвідомлює, що Сили оборони потребують поповнення, підготовлених військовослужбовців і належного резерву. Проте дедалі більше людей ставлять запитання про справедливість мобілізації, роботу ТЦК, проходження військово-лікарських комісій, захист прав військовослужбовців, строки служби та відповідальність посадовців за можливі порушення.
Саме таку картину демонструють результати дослідження Active Group, проведеного у липні 2026 року. В опитуванні взяли участь 1000 респондентів, заявлена похибка становить до 3,1%. Частина показників простежується в динаміці від 2023 до 2026 року, тому дослідження дозволяє оцінити не лише поточне ставлення українців до мобілізації, а й довгострокові зміни суспільної думки.
Чотири представлені блоки соціології охоплюють ключові складові мобілізаційної політики: загальне оцінювання ефективності мобілізації, довіру до системи ТЦК, ставлення до можливого посилення мобілізаційних заходів і переконаність громадян у тому, що в Україні справді почалася боротьба зі зловживаннями.
У сукупності ці відповіді формують складну, але достатньо послідовну картину. Українці не заперечують потреби обороняти державу, проте значна більшість не вважає нинішню систему мобілізації ані ефективною, ані справедливою. Повідомлення про перевірки, кадрові рішення та кримінальні провадження поки що не змінили масового сприйняття.
Це вже не просто проблема державної комунікації. Йдеться про кризу довіри до механізму, від якого безпосередньо залежать обороноздатність України, стійкість суспільства та легітимність рішень влади під час тривалої війни.
Ефективність мобілізації: майже 70% українців дають негативну оцінку
На запитання: «На ваш погляд, чи ефективною є мобілізація в Україні?» у липні 2026 року позитивно відповіли лише 16,7% опитаних.
Із них 5,9% вважають мобілізацію цілком ефективною, а 10,8% — ефективною більшою мірою. Негативну оцінку дали 69,5% респондентів: 31,9% вважають мобілізацію більшою мірою неефективною, ще 37,6% — повністю неефективною. Важко відповісти було 13,7% учасників опитування.
Ці цифри важливі не тільки через очевидну перевагу негативних відповідей. Показовою є сама структура суспільних оцінок. Найбільшою окремою групою виявилися громадяни, які обрали категоричну відповідь — «повністю неефективна». Це свідчить, що значна частина населення ставить під сумнів не окремі елементи, а результативність чинної мобілізаційної системи загалом.
Результати опитування щодо мобілізації в Україні показують: протягом останніх років держава не змогла сформувати стабільної позитивної динаміки. У грудні 2023 року мобілізацію вважали ефективною 15,4% опитаних, неефективною — 70,7%. У лютому 2024 року позитивна оцінка зросла до 22,3%, а в липні 2024-го — до 26,1%. Це був найвищий показник за весь представлений період.
Однак уже у грудні 2024 року частка позитивних оцінок знизилася до 16,1%, у січні 2025 року — до 12,6%. У липні 2025-го відбулося тимчасове покращення до 20,8%, але в грудні показник знову впав до 13,6%. У лютому 2026 року він становив 17,7%, а в липні — 16,7%.
Отже, протягом двох із половиною років бачимо не послідовне зростання довіри, а коливання в межах переважно низьких значень. Позитивні оцінки лише одного разу перевищили чверть опитаних. Негативні майже в усіх хвилях становили близько двох третин або більше.
Водночас липневі дані 2026 року містять один нюанс. Частка тих, хто вважає мобілізацію «повністю неефективною», практично не змінилася порівняно з лютим: 37,4% проти 37,6%. Частка відповіді «більшою мірою неефективна» скоротилася з 35% до 31,9%. Але це скорочення не перетворилося на співмірне зростання позитивних оцінок. Натомість збільшилася частка тих, кому важко відповісти: з 9,9% до 13,7%.
Тобто частина громадян не стала більше довіряти системі, а лише перейшла від визначеної негативної позиції до невизначеності. Це не є переломом громадської думки.
Особливо важливо не трактувати ці результати спрощено. Негативне оцінювання ефективності мобілізації не обов’язково означає заперечення військового обов’язку або небажання громадян захищати державу. Люди можуть визнавати потребу в поповненні армії, але критикувати нерівномірність мобілізаційного навантаження, непрозорість рішень, слабку підготовку частини мобілізованих, проблеми військово-лікарських комісій, відсутність зрозумілих строків служби, складність переведення між підрозділами та недостатній захист прав військовослужбовців.
Саме тому суспільне невдоволення не можна пояснювати виключно страхом перед мобілізацією. Значною мірою це реакція на відсутність переконливого суспільного договору.
Громадянин має обов’язки перед державою. Але держава також повинна довести, що її рішення законні, передбачувані та однаково застосовуються до людей із різним рівнем доходів, соціальним статусом і наближеністю до влади.
Якщо одні громадяни роками служать без чіткої перспективи ротації, інші перебувають у постійній невизначеності, а треті демонстративно уникають мобілізації через зв’язки або корупційні механізми, довіра неминуче руйнується. “Нова Доба” вже неодноразово порушувала раніше ці теми, і я маю чималий відкоик на такі публікації, тому можу стверджувати, що проблема полягає також у тому, що поняття «ефективна мобілізація» має значно ширше значення, ніж кількість виданих повісток або направлених до військових частин людей.
Ефективність має включати:
- точний і актуальний військовий облік;
- відповідність стану здоров’я та підготовки майбутнім завданням;
- урахування цивільної професії й корисних навичок людини;
- якісне базове та спеціальне навчання;
- належне матеріальне забезпечення;
- розумний розподіл між військовими частинами;
- супровід військовослужбовця та його родини;
- можливість оскаржити незаконне рішення;
- ротацію, відпустки та медичну реабілітацію.
Якщо система зосереджується переважно на тому, щоб знайти й доставити людину, але не гарантує якісного проходження всіх наступних етапів, суспільство не сприйматиме її як ефективну.
За таких обставин державі не варто відповідати на критику лише статистикою виконання мобілізаційних планів. Виконання кількісного завдання ще не означає досягнення стратегічного результату.
Армії потрібні не просто люди. Їй потрібні підготовлені військовослужбовці, які потрапляють на посади відповідно до стану здоров’я, освіти, досвіду та навичок. А суспільству потрібна впевненість, що людський ресурс використовується відповідально, а життя військовослужбовця не сприймається як безмежний і легко замінний ресурс.
Робота ТЦК: чому понад 73% громадян не довіряють чинній системі
Ще критичнішими є оцінки здатності чинної системи територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки забезпечити ефективну мобілізацію.
У липні 2026 року лише 15,9% опитаних відповіли на це запитання позитивно. Зокрема, 5,1% обрали варіант «так, цілком», а 10,8% — «швидше так».
Негативно оцінили можливості системи 73,2% респондентів: 42,3% відповіли «швидше ні», 30,9% — «повністю ні». Ще 10,8% не змогли визначитися.
Отже, майже три чверті респондентів не вірять, що наявна система ТЦК здатна виконувати своє основне завдання ефективно.
Ставлення українців до роботи ТЦК має принципове значення, адже громадяни оцінюють не абстрактну державну політику, а конкретну інституцію, з якою безпосередньо пов’язана практична реалізація мобілізації.
Саме через територіальні центри комплектування більшість людей бачить державу в цьому питанні. Там відбуваються уточнення облікових даних, оформлення документів, направлення на медичний огляд, визначення статусу військовозобов’язаного та подальше направлення до навчального центру чи військової частини.
Якщо ця точка контакту сприймається як непрозора, каральна або непередбачувана, недовіра поширюється на всю мобілізаційну політику держави.
Довгострокова динаміка підтверджує, що проблема має системний характер.
У липні 2023 року здатність системи ТЦК забезпечити ефективну мобілізацію позитивно оцінювали 15% респондентів. Негативно — 80,6%.
У лютому 2024 року позитивна частка становила 18,6%, у липні — 16,3%, у грудні — 14,8%. У січні 2025 року вона знизилася до 13,1%, у липні зросла до 15,8%, а в грудні впала до 11,2% — найнижчого показника за весь наведений період.
У лютому 2026 року позитивна оцінка становила 14,3%, у липні — 15,9%.
Таким чином, попри певне покращення порівняно з кінцем 2025 року, частка громадян, які довіряють спроможності системи, фактично повернулася до рівня трирічної давнини. За весь період вона жодного разу не досягла навіть 20%.
Це означає, що окремі кадрові рішення, службові перевірки, кримінальні провадження або зміни у державній комунікації поки що не дали відчутного інституційного ефекту. Громадяни не побачили достатніх підстав вважати, що система стала якісно іншою.
Варто звернути увагу і на співвідношення двох негативних відповідей. У липні 2026 року 42,3% обрали «швидше ні», а 30,9% — «повністю ні». У липні 2023 року ситуація була іншою: 27,8% відповідали «швидше ні», тоді як 52,8% — «повністю ні».
Це може свідчити про певне пом’якшення найбільш жорсткого несприйняття. Частина громадян уже не заперечує дієздатність системи абсолютно, але все одно не вважає її достатньо ефективною.
Проте для державної політики цього недостатньо. Перехід від «повністю не довіряю» до «швидше не довіряю» не створює необхідного рівня суспільної підтримки.
Причини такого ставлення ця соціологія безпосередньо не досліджує, тому було б неправильно приписувати респондентам конкретні мотиви. Але сам масштаб негативної оцінки дозволяє говорити про загальну невідповідність між повноваженнями системи та суспільним сприйняттям якості її роботи.
ТЦК виконують одне з найскладніших державних завдань — комплектування армії в умовах тривалої війни. Це вимагає не лише адміністративних повноважень, а й високої правової культури, точного військового обліку, професійної комунікації, взаємодії з медичними установами, військовими частинами, органами соціального захисту та місцевою владою.
Така система не може залишатися ефективною, якщо суспільство бачить у ній переважно інструмент вилучення людей із цивільного життя, але не бачить механізму справедливого розподілу обов’язків, якісного відбору, підготовки та подальшого соціального супроводу.
Навіть офіційна назва — територіальні центри комплектування та соціальної підтримки — передбачає значно ширший функціонал, ніж перевірка документів і вручення повісток.
ТЦК також мають працювати з питаннями соціального захисту військовослужбовців та їхніх родин, оформленням документів, допомогою ветеранам, сім’ям загиблих, зниклих безвісти й полонених. Проте у суспільній свідомості соціальна складова майже зникла.
Якщо громадяни не асоціюють ТЦК із підтримкою військових та їхніх родин, це свідчить про серйозний дисбаланс між різними функціями установи.
Відновити довіру до роботи ТЦК можна лише через зміну повсякденної практики, а не шляхом перейменування структур або запуску нової інформаційної кампанії.
Потрібні:
- зрозумілі та однакові для всіх процедури;
- електронна фіксація ключових рішень;
- відеофіксація конфліктних ситуацій;
- гарантований доступ до правової допомоги;
- дієвий механізм адміністративного та судового оскарження;
- контроль за висновками військово-лікарських комісій;
- персональна відповідальність за перевищення повноважень;
- розмежування рекрутингової, облікової, мобілізаційної та соціальної функцій.
Держава також має перейти від переважно примусової моделі до поєднання мобілізації з професійним рекрутингом. Людина повинна мати можливість отримати зрозумілу інформацію про вакансію, підрозділ, навчання, умови служби та перспективи професійного розвитку.
Це не скасовує обов’язку захищати державу. Але робить систему більш раціональною, прогнозованою та людяною.
3. Зловживання під час мобілізації: чому українці не бачать системних змін
Окремий блок дослідження стосується питання, чи почалася в Україні реальна боротьба зі зловживаннями в ТЦК та системі мобілізації загалом.
У липні 2026 року ствердно відповіли 21,3% опитаних: 7,6% обрали «однозначно так», а 13,7% — «швидше так».
Негативну відповідь дали 71,6% респондентів: 40,7% — «швидше ні», 30,9% — «однозначно ні». Важко відповісти було 7,2%.
Це один із найважливіших результатів опитування про мобілізацію. Він показує, що понад 70% громадян поки що не переконані у реальності боротьби зі зловживаннями. Причому ця оцінка практично не змінюється протягом трьох останніх хвиль дослідження.
У травні 2026 року позитивну відповідь дали 18,8%, негативну — 71,1%. У червні позитивна частка зросла до 21,8%, негативна становила 70,2%. У липні позитивно відповіли 21,3%, негативно — 71,6%.
Коливання між місяцями не перевищують кількох процентних пунктів і переважно перебувають у межах статистичної похибки. Отже, помітного перелому громадської думки не відбулося.
Водночас усередині відповідей спостерігаються певні зміни. Частка тих, хто говорить «однозначно так», збільшилася з 3,5% у травні до 7,6% у липні. Це більш ніж дворазове зростання, але через низьку стартову базу воно поки що не змінило загального балансу.
Серед негативних відповідей також відбувся перерозподіл. У червні 44,1% говорили «швидше ні», а 26,1% — «однозначно ні». У липні частка помірно негативних оцінок зменшилася до 40,7%, але категорично негативних зросла до 30,9%.
Отже, частина суспільства стала більш упевненою саме в негативній оцінці.
Це серйозний сигнал для держави. Формально боротьба зі зловживаннями може здійснюватися: проводяться перевірки, відкриваються кримінальні провадження, затримуються посадовці, виявляються випадки незаконного збагачення, корупційні схеми у військово-лікарських комісіях або незаконне оформлення документів.
Проте, якщо більшість громадян не вважає цю боротьбу реальною, значить, суспільство не бачить системного результату.
Окремі викриття часто сприймаються як реакція на медійний скандал, а не як робота постійного механізму. Для громадянина важливо не лише те, що конкретного посадовця затримали після резонансного випадку. Значно важливіше — чи змінилися правила, які дозволили цьому порушенню статися.
Справжня боротьба зі зловживаннями починається не з гучного затримання, а з неможливості повторити порушення.
Коли всі ключові дії фіксуються в електронній системі, посадовець не може одноосібно змінити статус військовозобов’язаного, медичний висновок можна перевірити, а кожне рішення має чітке юридичне обґрунтування — тоді система стає стійкішою до корупції та свавілля.
Поки громадяни бачать окремі кримінальні справи, але не бачать нового стандарту роботи, скепсис зберігатиметься.
Не менш важливим є питання справедливості. Боротьба зі зловживаннями під час мобілізації не повинна обмежуватися відповідальністю працівників ТЦК за перевищення повноважень.
Вона має охоплювати всю систему:
- корупційні рішення медичних комісій;
- незаконне оформлення відстрочок;
- фіктивні діагнози;
- використання статусу, посади або зв’язків для уникнення служби;
- маніпуляції з бронюванням;
- нерівне застосування законодавства;
- незаконні дії посередників;
- схеми переправлення військовозобов’язаних за кордон.
Для суспільства принципово важливо бачити, що відповідальність несуть не лише громадяни, яких легко перевірити або затримати, а й люди, які використовують гроші, посади та вплив для обходу правил.
Саме нерівність у застосуванні законодавства руйнує довіру до мобілізації швидше, ніж будь-яка ворожа інформаційна кампанія.
Коли одна людина виконує закон, а інша демонстративно його обходить, виникає відчуття не спільного обов’язку, а вибіркового примусу.
За таких умов держава програє не лише комунікаційну кампанію. Вона втрачає моральну легітимність власних рішень.
Важливо також не змішувати два різні явища: законний державний примус і незаконне насильство. Мобілізація за своєю природою передбачає обов’язковість. Але обов’язковість не дає посадовцям права принижувати гідність людини, застосовувати непропорційну силу, приховувати інформацію, перешкоджати доступу до адвоката або ігнорувати медичні документи.
Правова держава відрізняється від свавільної не відсутністю примусу, а тим, що примус обмежений законом, підконтрольний і може бути оскаржений.
Саме тому боротьба зі зловживаннями повинна мати не лише кримінальний, а й інституційний вимір. Потрібні незалежні канали скарг, швидке службове реагування, відкриті підсумки розслідувань, стандартизовані процедури й зрозуміла статистика.
Громадяни повинні бачити не тільки інформацію про те, скільки порушень виявлено, а й те, скільки рішень скасовано, скільки посадовців притягнуто до відповідальності, які правила змінено та які гарантії запроваджено для запобігання повторенню порушень.
Лише тоді боротьба зі зловживаннями перестане сприйматися як набір окремих інформаційних приводів.
Посилення мобілізації у 2026 році: суспільство не відкидає потреб армії, але не довіряє чинній моделі
Найскладнішим для інтерпретації є питання про необхідність посилення мобілізації в Україні.
У липні 2026 року 30,5% опитаних вважали, що мобілізацію потрібно посилювати. Із них 9,8% відповіли «однозначно так», 20,7% — «швидше так».
Проти посилення виступили 47% респондентів: 23,3% обрали відповідь «швидше ні», 23,7% — «однозначно ні». Ще 22,5% не визначилися.
Порівняно з лютим 2026 року частка прихильників посилення мобілізації зросла з 27,3% до 30,5%, а противників знизилася з 53,4% до 47%. Одночасно кількість невизначених збільшилася з 19,3% до 22,5%.
Це означає, що ставлення суспільства стало дещо менш негативним, але однозначного суспільного запиту на посилення мобілізації немає. Противників усе ще приблизно в півтора раза більше, ніж прихильників.
Довгострокова динаміка демонструє значні коливання.
У вересні 2023 року посилення мобілізації підтримували 36,1%, не підтримували — 40,4%. У грудні 2023 року прихильників було вже 39,6%, противників — 37,3%. Тоді позитивні відповіді навіть дещо переважали.
У квітні 2024 року позиції практично зрівнялися: 39,3% підтримували посилення, 39,8% не підтримували.
У жовтні 2024 року ситуація змінилася: підтримка знизилася до 31,7%, а частка противників зросла до 50,8%.
У січні 2025 року підтримка становила 37,9%, у травні — 31,9%, у вересні — 37,1%. У лютому 2026 року зафіксовано найнижчий показник підтримки — 27,3% — і найвищий рівень несприйняття, 53,4%.
У липні 2026 року відбулося часткове відновлення підтримки до 30,5%, але вона залишається помітно нижчою, ніж у 2023 році та на початку 2024-го.
Цей показник необхідно аналізувати разом із трьома іншими. Сам по собі результат, за яким 47% громадян не підтримують посилення мобілізації, може створити враження, що суспільство просто не хоче подальшого поповнення армії.
Але коли 69,5% оцінюють мобілізацію як неефективну, 73,2% не довіряють здатності системи ТЦК забезпечити належний результат, а 71,6% не вірять у реальну боротьбу зі зловживаннями, виникає інше пояснення.
Значна частина громадян, імовірно, виступає не проти самого поповнення Сил оборони, а проти посилення саме чинної моделі мобілізації.
Люди можуть розуміти потреби фронту, але не погоджуватися з тим, щоб система, яку вони вважають неефективною або несправедливою, отримувала ще більше повноважень без попереднього реформування.
Це принципова відмінність.
Питання «чи потрібно посилювати мобілізацію?» може асоціюватися не лише зі збільшенням чисельності підготовлених військовослужбовців. Для респондента воно може означати посилення перевірок документів, адміністративного тиску, відповідальності, обмежень і повноважень ТЦК.
Тому відповідь залежить не тільки від ставлення до потреб армії, а й від довіри до способу реалізації мобілізаційної політики.
Висока частка невизначених — 22,5% — також є показовою. Майже кожен четвертий опитаний не має однозначної позиції. Це може відображати внутрішню суперечність: людина усвідомлює необхідність оборони, але водночас не вірить, що посилення нинішніх механізмів дасть справедливий та ефективний результат.
Саме ця група громадян може бути ключовою для державної політики. Її не переконають звинувачення в недостатньому патріотизмі, погрози або моральний тиск.
Потрібні раціональні відповіді на конкретні запитання:
Хто саме підлягає мобілізації?
Як забезпечується рівність громадян перед законом?
Якими є строки базової та спеціальної підготовки?
Як враховуються стан здоров’я, цивільна професія та практичні навички?
Як відбувається розподіл до військових частин?
Якими будуть правила ротації та відпусток?
Як держава захищає права військовослужбовця?
Які гарантії отримує його родина?
Як контролюються рішення командування, ТЦК і військово-лікарських комісій?
Як швидко можна оскаржити незаконне рішення?
Без відповідей на ці запитання мобілізація залишатиметься джерелом страху, а не усвідомленою участю у спільній обороні.
Україні справді потрібне поповнення армії. Але посилення мобілізації не повинно автоматично означати лише збільшення примусу. Воно також може означати розширення рекрутингу, покращення підготовки, відбір відповідно до навичок, ефективніше використання резерву та створення зрозумілої системи ротації.
Саме таке розуміння могло б змінити ставлення частини громадян.
Висновок: Україні потрібне не тільки посилення мобілізації, а відновлення її легітимності
Результати соціології свідчать: головною проблемою мобілізації в Україні є не лише нестача людей або складність військового обліку. Йдеться про глибоку кризу довіри до роботи ТЦК, справедливості мобілізаційних процедур і здатності держави захищати права військовослужбовців.
Майже 70% опитаних вважають мобілізацію неефективною. Понад 73% сумніваються у спроможності чинної системи територіальних центрів комплектування забезпечити належний результат. Понад 71% не бачать реальної боротьби зі зловживаннями. Проти посилення мобілізації виступають 47%, підтримують його 30,5%.
Ці показники утворюють цілісну систему.
Низька оцінка ефективності мобілізації пов’язана з недовірою до інституцій. Недовіра посилюється переконанням у відсутності системної боротьби зі зловживаннями. Усе це знижує готовність суспільства підтримувати додаткове посилення мобілізаційних заходів.
Державі не варто пояснювати таку реакцію лише втомою, страхом або впливом російської пропаганди. Ці чинники можуть існувати, але вони не скасовують відповідальності самої державної системи.
Коли близько 70% громадян протягом тривалого часу негативно відповідають на різні запитання про мобілізацію, це вже не інформаційний збій і не короткочасний емоційний сплеск. Це ознака інституційної проблеми.
Вихід полягає не в тому, щоб переконувати суспільство не довіряти власному досвіду. Потрібно змінити сам досвід взаємодії громадянина з державою.
Мобілізація має бути передбачуваною, законною, справедливою і професійною. Людина повинна розуміти не тільки свої обов’язки, а й свої права та гарантії. Процедури мають бути однаковими для всіх, рішення — юридично мотивованими, а порушення — швидко та неупереджено розслідуваними.
Реформа ТЦК не може обмежуватися кадровою ротацією або зміною керівників. Потрібна повна перебудова інституційної моделі: розмежування адміністративних, рекрутингових, соціальних і контрольних функцій, максимальна цифровізація, незалежний нагляд, правовий супровід, якісна комунікація та персональна відповідальність посадових осіб.
Окремим елементом має стати чесна розмова про строки служби, ротацію та демобілізацію. Неможливо роками вимагати від одних і тих самих людей надзвичайного напруження, не пропонуючи їм зрозумілої перспективи заміни, відпочинку та повернення до цивільного життя.
Важливо перейти від логіки масового адміністративного набору до логіки управління людським ресурсом. Армії потрібна не абстрактна кількість людей, а підготовлені фахівці, здатні виконувати конкретні завдання.
Мобілізація без якісного відбору, підготовки, розподілу та збереження особового складу сама по собі не гарантує посилення обороноздатності.
Зрештою, мобілізація — це не лише військовий або юридичний процес. Це тест на якість держави.
Громадянин погоджується на надзвичайно високий ризик і фактично передає державі контроль над значною частиною свого життя. У відповідь держава повинна гарантувати законність, справедливість, підготовку, забезпечення, повагу до гідності та підтримку родини.
Без цього виникає примус, але не виникає довіра.
А без довіри навіть найжорсткіша мобілізаційна система може давати дедалі менший результат, одночасно поглиблюючи конфлікт усередині суспільства.
Україні потрібне поповнення Сил оборони. Але не меншою мірою їй потрібне відновлення суспільної легітимності мобілізації.
Інакше держава ризикує сперечатися з громадянами про необхідність захисту країни, тоді як справжня проблема полягає не в самій меті, а в способі її досягнення.
