Знаєте, є люди, після розмови з якими стає трохи соромно за власні сумніви. Марті Бліхар — сто один рік. І вона спокійно каже: «Ми повинні вірити в нашу перемогу».Без пафосу. Без гучних слів. Буденно так каже…
Вона не читала про боротьбу — вона в ній жила, зростала і гартувалася
Під час Другої світової вона була зв’язковою УПА. Це не про “допомагала десь у лісі”. Це про постійний ризик. Про завдання, де помилка — може вартувати життя. Її дім у Тернополі був криївкою. Уявіть: ти живеш, і водночас у тебе під носом — підпілля. І ти знаєш, що якщо знайдуть — смерть. Але вона не відступила…
Потім був Сибір. Десять років таборів. Не днів, не місяців — років. Холод, робота до виснаження, тиск, щоб зламати, зробити з неї звичайну «радянську жінку». І знаєте що – не вийшло! Вона не стала “зручнішою”. Не передумала. Не сказала “досить”. Просто вистояла.
І тепер до неї приходять наші військові – за досвідом мужності
Це, мабуть, один із найсильніших моментів. Сучасні бійці Сил спеціальних операцій приїжджають до пані Марти. Не просто привітатися, а подякувати, вручити нагороду і повчитися щоденному спротиву окупантам! І в цьому є щось дуже правильне. Бо це не про “ветеранку з минулого”, а про людину, яка — в одній історії з ними. Тоді — вона, зараз — ми, але суть боротьби та сама.
І тут виникає просте питання: якщо вона після всього, що пережила, каже, що треба вірити — то ми точно маємо продовжувати запеклу боротьбу із рашиською навалою і наближати нашу перемогу! Так. Ми втомлюємося, нервуємо, іноді опускаються руки — це нормально! Але коли дивишся на таких людей, справжніх Титанів, то розумієш одну просту річ: вони ефективно діяли в умовах, коли шансів на звільнення України було значно менше… і вони все таки перемогли – ми маємо незалежну і сильну як ніколи Україну! І завдяки їхньому світлу ми точно знаємо про те, що у кінці тонелю…
Впиши свою сторінку у історію України – долучайся до Руху опору: https://opir.org.ua
Матеріали надані прес- офіцером ССО ЗСУ
