У Києві неділя. За спиною тиждень, що знову приніс біль, вибухи й руїну. Але зараз ми в Ботанічному саду імені М. М. Гришка — місці, де все ще пахне трояндами, бузком і терпкою хвоєю. Тут не чути сирен, а лише гомін бджіл і шелест фіалкового неба. Тут Україна дихає — повільно, вперто й з надією.
Доріжками повільно йдуть люди. Молоді пари, ветерани, діти з бабусями, фотографи з тремтячими руками. У когось у рюкзаку книжка, в когось — пляшка води, а в когось — непроговорене. Але всі вони тут — щоб побути з красою. Щоб нагадати собі: ми не просто живемо — ми існуємо з гідністю.
Уздовж алей — лавандові зарості, що хиляться під вагою сонця. Квіти цвітуть так, ніби ніколи не чули про війну. Голуби розмірено міряють алею, а десь на пагорбі трояндовий килим приваблює десятки глядачів. Люди зупиняються, мов на молитві. В одному з куточків саду — поля синіх волошок. Вони ніжні, ніби виткані з ранкового неба. Кожна квітка — окремий витвір. І ці поля не просто прикраса. Це — віддзеркалення нашого народу: зраненого, але гордого, укоріненого й нескореного.
А ось і пам’ятний знак із мечем. Символ, вбитий у камінь. Він нагадує, що ми не забуваємо, але вміємо жити далі. Що боротьба триває не лише на передовій, а й у цій постійній щоденній дії — виростити квітку, обрізати кущ, зберегти ландшафт.
Працівники ботсаду — наші тилові герої. Люди, які під дощем і під зливою тримають зелену оборону Києва. Вони не на перших шпальтах новин, але без них не було б місця, куди можна втекти від війни. Вони дбайливо обрізають крони дерев, підсаджують багаторічники, слідкують, щоб кожна клумба цвіла не для когось, а для всіх. Їхня праця — тиха, вперта і глибоко людська.
В одній із алей я зустрів жінку. Вона несе в руках фотоапарат і рюкзак. Каже, що приходить сюди щонеділі. Її син служить на фронті, а вона фіксує красу — щоб показати йому потім. “Ти тримай зброю, а я тримаю фотоапарат. Разом ми переможемо,” — каже вона й посміхається очима.
І справді, краса — це не розкіш. Це — опора. Це доказ, що ми здатні жити, навіть коли світ розсипається. Ботанічний сад — це не просто локація для прогулянок. Це — символ. Український Київ не лише бореться, він садить, доглядає і дихає глибиною.
У такі дні, як цей, коли пелюстки троянд опадають на землю, а в небі тримаються важкі хмари, я розумію: краса не просто врятує світ. Вона вже рятує нас. Кожного дня. І кожної неділі — в ботанічному серці нашої столиці
