Світлана Камінець “Нова Доба”
Європейська комісія готує «дорожні карти» для України та трьох інших кандидатів. Це може прискорити вступ — або лише краще окреслити, чому він усе ще далекий.
Наступного тижня, 6 жовтня, у Брюсселі очікується презентація довгоочікуваного «передрозширювального» огляду Європейської комісії. Документ, який готувала команда радника Урсули фон дер Ляєн Александра Адама, пропонує те, чого кандидати на членство десятиліттями не мали: чіткі «дорожні карти» з орієнтовними термінами закриття переговорних кластерів для чотирьох найбільш просунутих країн — України, Молдови, Чорногорії та Албанії. Паралельно обговорюється поступова інтеграція у єдиний ринок ще до повноправного членства та навіть обмеження права вето на проміжних етапах переговорів. “Нова Доба” для розуміння процесу української євроінтеграції рекомендує читати нашу постійну рубрику “Міжнародна співпраця”
На перший погляд, це виглядає як довгоочікуваний прорив. Після відкриття у червні кластера «Основи» та в липні — «Зовнішніх відносин» Україна формально має два з шести переговорних блоків. Технічна робота зі скринінгу решти завершена. Президент Володимир Зеленський публічно ставить мету відкрити всі кластери до кінця 2026 року. Уряд говорить про завершення переговорів у 2027-му. Дорожні карти мали б перетворити ці амбіції на щось більш конкретне, ніж політичні заяви.
Проте реальність складніша. Угорщина, навіть після зміни влади і приходу Петера Мадьяра, продовжує блокувати відкриття кластерів «Внутрішній ринок» і «Конкурентоспроможність». Будапешт вимагає додаткових гарантій щодо прав угорської меншини — питання, яке Київ вважає переважно вирішеним, а Угорщина — недостатньо імплементованим. Без одностайності решти 26 країн прогрес зупиняється. Саме тому в проєкті стратегії Комісії з’явилися ідеї розширити застосування кваліфікованої більшості на проміжні рішення про відкриття та закриття кластерів. Повне членство, звісно, і надалі вимагатиме одностайності та ратифікації. Але навіть таке обмеження права вето викликає спротив у столицях, які бояться втратити важіль впливу.
Ще одна проблема — якість реформ у самій Україні. Трекер Київської школи економіки за третій квартал 2026 року фіксує прогрес у законодавстві: шість із 11 пріоритетних законів, визначених комісаркою з розширення Мартою Кос, уже ухвалені. Але у сфері верховенства права, прокуратури та антикорупції динаміка залишається повільною. Частина виплат за Ukraine Facility затримується саме через невиконані зобов’язання. Коли 23 вересня Зеленський зустрівся з фон дер Ляєн у Нью-Йорку, розмова була напруженою: Брюссель чітко дав зрозуміти, що наступні транші залежать від реальних результатів, а не від геополітичної солідарності.
Пропозиція поступової інтеграції у єдиний ринок виглядає привабливо. Кандидати могли б отримати доступ до частини програм і ринкових свобод ще до повного членства — за умови дотримання демократичних стандартів і лояльності в зовнішній політиці. Для України, чия економіка потребує інвестицій і доступу до ринків, це могло б стати відчутним бонусом. Але й тут є підводні камені. Такий доступ буде умовним і відкличним. Країни, які відкотяться назад у реформах або почнуть зближуватися з недружніми державами, ризикують його втратити. Це створює новий механізм дисципліни, але також і нову арену для політичних торгів.
Геополітичний імператив розширення нікуди не подівся. Війна Росії зробила членство України питанням європейської безпеки, а не лише бюрократичної процедури. Проте інституції ЄС продовжують працювати за логікою, яка складалася десятиліттями: merit-based підхід, одностайність, страх перед розмиванням стандартів. Дорожні карти — спроба поєднати ці дві логіки. Вони дають кандидатам орієнтири і зобов’язують чинних членів бути більш послідовними. Але вони не скасовують фундаментальної напруги між швидкістю і якістю, між геополітикою і правом.
Саміт лідерів ЄС 15–16 жовтня покаже, наскільки серйозно Брюссель готовий тиснути на столиці. Якщо дорожні карти залишаться декларацією без механізмів примусу до виконання з боку як кандидатів, так і членів, вони перетворяться на ще один красивий документ. Якщо ж Комісії вдасться закріпити орієнтовні терміни і обмежити вето на проміжних етапах, процес справді може прискоритися. Для України це означатиме не гарантію членства у 2028 чи 2030 році, а чіткіший рахунок: що саме треба зробити і до коли. А також — що буде, якщо не зробити.
Розширення залишається геополітичним імперативом. Але імперативи, як відомо, не завжди виконуються вчасно.
