1 жовтня, у День захисників і захисниць України, країна традиційно згадує тих, хто тримає фронт. Але цього року свято дедалі частіше звучить і в кабінетах директорів з персоналу, на зустрічах правлінь і в стратегічних сесіях компаній. Бо повернення сотень тисяч людей із досвідом війни вже не є далекою перспективою — воно відбувається зараз. І український бізнес, зіткнувшись із гострим кадровим голодом, починає розуміти: ветерани — це не лише соціальна відповідальність. Це один із найбільших невикористаних резервів економіки. Більше у нашій рубриці “Економіка і бізнес”
За даними масштабного дослідження кадрового порталу та аналітичного центру GRC.UA, проведеного у 2025–2026 роках серед майже 7 880 респондентів (1 720 роботодавців і 6 160 шукачів роботи), системні програми підтримки та реінтеграції ветеранів мають лише 18,6 % українських компаній. Понад половина — 51,2 % — досі не впровадили жодних цільових ініціатив. Ще 30,2 % лише планують це зробити. Цифри виглядають скромно на тлі того, що кількість ветеранів уже перевищує 1,5–1,8 мільйона осіб і продовжує зростати.
Проте за цими середніми показниками ховається помітна диференціація. Найвищу готовність демонструють Київ (28,6 %) і Західний регіон (25 %). На Сході показник падає до 18,6 %, на Півдні — до 12,5 %. Саме в прифронтових областях потреба в адаптації часто найгостріша, але ресурси та інституційна спроможність бізнесу — найслабші. Галузева картина ще виразніша: медицина і фармацевтика, фінансовий сектор і банки, а також важка промисловість і енергетика — тут близько половини компаній уже мають діючі програми. Саме ці галузі традиційно краще структуровані, мають розвинені HR-системи та відчувають гостру потребу в дисциплінованих, стресостійких кадрах.
Що саме роблять ті, хто вже рухається? Найпоширеніші інструменти — створення інклюзивних робочих місць (фізична адаптація простору та процесів), розширене медичне страхування, спеціалізовані тренінги для керівників і колективів, санаторно-курортне оздоровлення. Майже третина компаній запровадила системний моніторинг емоційного клімату та психологічну підтримку. Це вже не разова «акція до свята», а спроба побудувати середовище, у якому людина з бойовим досвідом може не лише вижити, а й розкрити потенціал.
Водночас прогрес нерівномірний і навіть суперечливий. Ще рік тому частка компаній, які активно займалися реінтеграцією, була вищою — близько 43 %. Сьогодні вона скоротилася. Частково це пояснюється втомою від війни, частково — відсутністю зрозумілих державних стимулів і страхом перед «складними» працівниками. Багато роботодавців досі сприймають ветерана через призму ризиків: посттравматичний стресовий розлад, можливі обмеження здоров’я, складність інтеграції в команду. Рідше бачать навички, які війна загострює до максимуму: лідерство в умовах невизначеності, швидке прийняття рішень, вміння працювати в команді під тиском, високу відповідальність.
Держава намагається змінити цю логіку. Уряд затвердив програму «Ветеран. Робота» на 2026–2027 роки, ставить амбітну мету — створити додаткові 100 тисяч робочих місць для ветеранів до 2030 року у партнерстві з бізнесом. Запрацював закон про ветеранське підприємництво, який уперше закріпив спеціальний статус і відкрив доступ до грантів, пільгового орендування майна та квот у програмах підтримки бізнесу. Через Державну службу зайнятості лише за січень–серпень 2026 року роботу знайшли понад 3,3 тисячі учасників бойових дій — на 30 % більше, ніж торік. Сотні ветеранів отримали гранти на власну справу і вже створили понад тисячу нових робочих місць.
Міжнародний досвід показує, що успіх залежить не стільки від обсягу грошей, скільки від системності. У США після війн в Іраку та Афганістані найкращі результати демонстрували компанії, які поєднували адаптацію робочого місця, менторство з боку інших ветеранів і чітке «перекладення» військових компетенцій на цивільну мову. В Україні цей переклад досі відбувається повільно. Снайпер із досвідом точних розрахунків і холоднокровності часто чує пропозицію стати охоронцем. Командир підрозділу, який керував десятками людей у бою, отримує вакансію середнього рівня без перспектив зростання.
Саме тут відкривається справжня можливість. Компанії, які вже зараз інвестують у реінтеграцію — навчають менеджерів, створюють гнучкі графіки, пропонують психологічну підтримку і, головне, бачать у ветеранах не «пільгову категорію», а носіїв унікального досвіду, — отримують конкурентну перевагу. У країні, де три з чотирьох підприємств скаржаться на брак кадрів, ігнорувати людей із перевіреною стійкістю — це вже не соціальна короткозорість, а бізнес-помилка.
День захисників і захисниць цього року звучить інакше. Це вже не лише день пам’яті та вдячності. Це день, коли бізнес змушений відповісти на питання: чи готовий він стати тим надійним тилом, про який говорить. Ті, хто відповідає «так» не словами, а програмами, політиками та реальними робочими місцями, будують не лише свою стійкість. Вони будують економіку, у якій досвід війни перетворюється на капітал миру.
